Віталій Круглов***У твоїй поблажливості повільно пливуть срібні Євангелія.
Страшно не від забуття свого народження чи ненародження.
Чи, взагалі, не страшно?
Апатія наздоганяє тоді, коли нічого не лишається позаду;
Ти відчуваєш її і торкаєшся брами,
Як сонце, розбите на безліч сонць.
Намагаєшся склеїти розкидані витвори тиш,
Абсолютно все, аби не помічати свою нікчемність
У дрижанні порожнеч, утіканні від стель і підлог,
Намощених мохом неба.
Цей мотлох, захований глибоко в нори
Застуджених горлянок.
Це тільки отут, де стискається ціле,
Де б скільки не зичив собі помирання на людях,
Починаєш тяжіти до перетворень
В голодну самотню собаку.
Все зовсім інакше і інші тепер причини.
Оговтаєшся — і знайомих нема орієнтирів,
І різко континентальний клімат,
І метафори — зворотній бік спрощення.
А коли знайдуть недосконалість,
Створену наприкінці якогось століття,
Щось невловиме зміниться
У пошматованому повітрі, у назві штучно створених рік.
Радієш, бо не буде тебе там, між просилених у різні речі спогадів,
Теплих на дотик, незнайомих на смак.
Світ, мов замах на тебе —
Так млосно від близькості чергової війни поколінь.
Раптово збагнеш – і зміниться ритм серцебиття,
І засохла луска на обличчі віддзеркалить все інше,
Не віддзеркалене до другого пришестя.
І старість стоятиме поряд, очікуючи припливи,
Як дарунок — у божевіллі називати усе своїми власними іменами.
І ніяких образ, бо не можна чекати довше,
Аніж про те знати, приховуючи за спиною поле і прірву.
В усякому разі вже не хочу ні добра, ні зла, ні доріг, ні земель,
Ні того особистого щастя, що призвело до апокаліпсису.
|
2008 © Віталій Круглов |
