Ніка НовіковаАлегорія печери*[ТИША]
Я блукала світом, я хотіла літа.
Та ховалось літо у меди і жито.
А натомість вітер
Полюбив до чорта.
Не тому, що горда.
Бо не знала літер.
[ВДИХ]
І було, що на ранок
на відстані погляду – море.
і було, що від мене на відстані серця –
тепло.
і було, справедливе здавалося надто суворим.
і було так багато всього,
і було, і було…
і було, не боялись розлити себе в лаконічне,
і було, що від станції "ми" і до станції "вічне"
нам пройти – десять літер, чотири пробіли – і все…
ми ж проходили більше, ніж десять збанальнених літер,
бо в волосся так ввічливо-чемно нашіптував вітер
про засонячну вишність, гарячу, мов первісний секс.
і було: "не спирайтесь на двері у жовтих вагонах",
і було, ми чекали на станціях тільки таких.
щоб зіпертись. і блюз підземельний і чорновіконний
нам писався на шкірі у ритмі: ти-дих-тих, ти-дих…
і було, нас вело на узбіччя, збивало з дороги,
і було, нас заносило травами, наче піском.
ну а ми…
ми ставали у позу, а потім на ноги.
ну а ми напивались абсенту й себе до оском.
і було, що на пляжах напіватлантидного типу
нас соромились мушлі, а ми червоніли за них.
нас соромили мушлі, та мушель соромитись – гріх…
ми любили.
корінням у вирій тягнулися липи,
а з очей – кольоровим промінням
розтоплений сніг...
і тоді нас розрубував кат-ненависник на двоє
в тому місці, де ще споконвіку зростались серця.
я ставала у чергу за щастям.
у ряд "ні-не-ця".
ти здавався на смак кам'яним,
ти здавався без бою…
і тоді не було.
і тоді не було нас з тобою.
…і тоді ми чекали покою.
а може – кінця.
[ВИДИХ]
Я ходила світом
У лахміттях літер.
І боліло тіло на
Слова розбите,
І світилось біло.
А за мною вітер.
Він умів терпіти.
Я училась жити.
[ТИША] |
2008 * відома оповідка із "Держави" Платона про людей-рабів, закайданених по руцях-ніжках у печері, які все життя замість реальних речей спостерігають лише їх тіні на стіні. © Ніка Новікова |
