Василь КузанДорога до...
Дорога до...
Там з води постає русалка,
Хоч повинна в гіллі сидіти,
Там світам роздають по нитці,
Бо сорочку їм нікуди діти.
Ніби діти вмивають очі
І очікують казки на ніч...
Там об шибку ламають крила
І чекають когось на поміч.
Не метелики і не птахи –
Спраглих душ нерозмиті тіні,
Що на очі вдягають шори,
А на бедра – прозорі міні.
Мінним полем шалені мрії
Розбрелися, а вже за північ.
Скоро півні впадуть від крику,
Між курей загубивши Гринвіч.
Чорне море народить сльози,
Синє небо піде на хустки,
Бо веде нас дорога вічно
То під Крути, а то до Хуста...
Та на росянім Краснім Полі,
Там де рясно стоїть калина
Стяг кривавий шепоче вітром:
Є дорога, а є стежина...
По стежині бредуть одинокі.
Їм здається, що йдуть до храму.
Та співають навкруг сирени,
Провокуючи нову драму.
|
2006
Довге © Василь Кузан |
