Двадцятий день дощить…
Земля попухла, розтанула.
Смарагдові листки дерев
Гойдає вітер хвилями,
Б'є дощ свинцем.
Криклива птаха линула
За папірцем

Суворий дідуган
Стоїть, розтята пащека
Підхоплює краплі дощу.
Зрива чоботів оплески.
Очей сльоза
Зробила в горлі утиски -
І знов гроза.

За блискавкою - грім…
Полохає тварин-людей,
Несе приємний запах
Очищеного воздуху землі.
Замиготів
У сірій і терпкій імлі -
Немає слів…

Квіткам немилий світ -
Від Ра нема Вістей.
Сивих коней триває біг.
Поплямувало сонце чорнозем
Строкатістю.
Барвистим розсипом позем
Збігається.

Коли злітає мисль –
Лишається душа одна.
Самотньо жити безголову.
Проте накрапує вода жива,
Тверезячи.
І скоро квапляться жнива
Березові.

За небокраєм синь
Ледь жевріє заграва.
Невже?! Хай сяє світло Ра!
Ось думки сила дужа вічна
Проявлена.
Безбожним світить дірка нічна
Під травами.