Світ за очі ведуть тебе до волі. Звенигора – цей перевал високочолий. Притулок цнот не витіснений з долі, душ обертас поштивий у доборі. З причин інсинуацій – intermezzo! Як інфантильна першого криївка заграла коліщатком так, що плесо білих акацій стрепехнула цівка. Потвори в люстрах поглядів барвисті мандрують в щасті сорому і ґвалту. Відверті, сутні, ніжні, урочисті вже дурисвіти розпалили ватру. Розкрили цноту перещеплені в раю, У пеклі крильцями прошелестіли чари. Я сам один, я – явлений в саду, течу з-над зойків в рій дзьйорких коралів. Зрекла мене любов поміж пручань. Так солодко зітхає у тремтінні воля моя, від котрої ридав опісля, як зіграв палкі хвилини. Обвив і втамував лелійні мури. Ніяк за волю віддалася ти мені. Струнка і повноцвітна, спрагла Люлі, твій пояс оперезав світ Землі. У мандрах слів дим любощів осів. З п’янких утіх я збурхуюсь в виснажне хмаринне лоно орхідейних вій, спокусами найдужче серце в’яже. Медовий сік на білі перса збризнув, І тричі вутлий пух весняних крапель мушлинками зросив вуста, звільгнув, зірвавши перлинковість сонця навкіл. Я тебе зрікся після ночей насолод. Звенигори незнанні перевали. З небесних переплетених долонь розривом серця мою душу палить. |