Олексій Кацай ДімВ домі моєму багато кімнат.  Кожна кімната на іншій планеті.   В дах стукотить, стукотить зорепад –  кішок лякає, прибульців і йєті.     І виникає космічний фольклор,  інопланетним стає навіть антик,  місяць крислатий вповза в коридор  з блюзом далеких спіральних галактик.     Місячне світло обличчям стає.  шкіра на ньому – чутлива мембрана:  так небо дня огорожею є,  так небо ночі – розчахнута брама.     Кліпну очима, піду в душовій  вмитись, а там, розбудивши сновиду,  ртутного моря сталевий прибій  креше кришталь берегів Атлантиди.     З гребеню ртуті до кухні майну  птахом-блукальцем, що квилить «forever!»,  а вже під ним крає крик на луну  в річці індиго тростина рожева.     З річкою разом впливу в кабінет   і опинюсь в променистій обгортці   електролісу, де струм гусне в мед  аж до заходу потрійного сонця.     Як розпадеться воно на зірки,  зсунуться знову безмежжя портальні   й трави неонові зрушать степи   в вікнах моєї старої вітальні…     Ти наливаєш шампанське земне,  крила знімаєш квантованих пір‘їв  і обережно цілуєш мене,  спокій знайшовши в безодні сузір‘їв.     А за вікном сяє зірка Земля,  радіохвилі від неї плюскочуть     космопричетністю кожного дня  й землетурботами кожної ночі.  
   |  
 2009 © Олексій Кацай   |