Сергій НегодаЛедве живі завмерли журавлі...* * *
Ледве живі завмерли журавлі... За абрисом летючо-ясноокий
в усій своїй навіженості плаче стара верба над обережним першотвором.
Була дівчина, що украла очі квітів, заляпавши дотичні їм світи. Крилата знов.
О, білогруда, не журись, вогняногриві коні вже купаються у зеленім Бузі.
Тоненька білизна стрункого лошака, в якого пругкі рухи, попри усе на світі.
Не вдав утіх, щоб полум’ям змережати життя з химерою, жагучою зорею.
Кудись сховалася щаслива за гору. Вже горілиць пішла за обрій вередлива.
Життя чекає буревію край порога. Неговірка у кожній чайці своя хвиля.
І вже душі сумніше сяйво, бо в множині міцних напоїв здатне чарувати.
Вернусь вночі заради почуття. Але і добродушні чаклуни не відчайдушні.
Останок той життя – уділ заквітлих вишень. Це водночас обмова про весну.
І не збагнеш коли звели цю білу вежу. Пощезли стіни у налитих вдів дощу.
Які тепер зриває марно вітер. Заряботіли солов’ї після кохання у колоссі.
Летить бджола з засніжених акацій. Завмерла і не дише у вінку таємна мара.
Як легко вплелась п’янка, тонка втіха. Вгамована так не очікувано гине.
І привіталась злякана за щирість русява безнадія мовчазна.
Вже попеляста спущена коса, а в смутку пісня – як ото туга й журба густа.
Пахуча від нектару і роси свіжа трава. Шовкова павутинка посивіла на межі.
Порожніх слів прощання за шляхами. І не розцвічена духмяна полонина.
А там лоша вибрикує ефектно, і проминає над безоднею ганебно.
Осаджується кострубатою луною на видноколі легкоперих птиць.
Несуть мене над каменем сто тіней і сто копитні шаленіють коні.
Не раз мені вижалась пурпурові калинові багаття молодиць. Лунає навесні
гаряча повінь в серці з диких нетрів. Як не зашкодити, щоб снились журавлі.
|
2007 © Сергій Негода |
