Не шкода, що помру, – помруть мої пісні.
По світу вітер їх, як листя, не розніс.
Їх знають тільки ріки, поле й ліс,
Тому так тяжко й боляче мені.

Навіщо в муках пролітали дні?
Навіщо вірш складав, і жив, і ріс?
Щоб стати посміхом для нелюдів-гульвіс
І не знайти ні друга, ні рідні?

А все ж я мрію вистраждав одну,
Її сховав у серця глибину,
Від цього легше жить мені сьогодні.

Коли б одну кобзар десь проспівав,
А потім тихо людям проказав:
“Мелодія моя, слова – народні”.