Якось в тиші нічній, коли довго-предовго не спалось,   Паперовий кораблик з дитинства постав серед ночі,   І цей спогад майнув, ніби блискавки сильної спалах,   З неймовірних глибин, аж слізьми переповнились очі.     Він підібраний був із калюжі (зізнаюсь правдиво)   Весь розмоклий. О, як прагнув я осягти душу й тіло   Таїни перетворень паперу в малесеньке диво,   Так самому складати кораблик навчитись кортіло...     І здавалося дивом пізніше ще більшим по праву,   Як зробити кораблика власними тільки руками,   Й не було в цілім світі для мене важливіше справи,   Ніж кораблики ці запускати кудись за струмками...    Але кожному з нас виростати властиво з роками.   Так, як всі, ріс і я, без турбот і найменших здогадок,   Що існують кораблики, зроблені вже не руками,   І що мають вони у собі значно більше загадок.     І пізніш попливли дещо інші кораблики — вірші,   Де слова випускалися ніби з незримої пращі,   Та хотілось мені це робити не краще від гірших,   Невідомо ще як, але точно — не гірше від кращих.     Перші вірші… Що в них?... В них була енергійність курсиву…   Серед інших питань, що в той час виростали рядами, —  Намагалася молодість парус напнути красиво,   Щоб отримати приз «Ключ від серця прекрасної дами».    Поспішав я туди, де життя, видавалось, вирує,  Де потрібні мої теплота, жар душі та уміння...  Видавалось тоді, що «Ключі...» людям щастя дарують…  Що знайти в них хотілось?.. Найбільше — знайти розуміння…    Залишається сум свій і сором довірити римі,   Що при всьому бажанні не зміг відшукати я дверці ,   Ті, куди хитрі дами вмонтовують шпари незримі   Для вкладання ключів, коли виграно приз «Ключ від серця...».    Очевидно, що саме тому підіймався лиш відчай,   Коли з моря надій не потрібні нікому й немодні   Поверталися тихо у гавань кораблики-вірші,   І могла зрозуміти ці вірші хіба що самотність.     Невідомо з якої причини вже дещо пізніше   Видаватись почало, щоб вирватись з відчаю вати,   Я сховатися зможу у іншій, надійнішій ніші,   Звідки буду на всіх манекенів тихенько плювати.     І в складанні мозаїк зі слів вже для інших Love story   Розумів — що всі ролі давно кимсь надійно обжиті —   І «глагола слуги», і, тим більше, лакеїв повторів,   А мені зі словами хотілось в душі подружитись…    Але дещо пізніше, далеко-далеко не зразу,   Як спускатись почав в рівні інших глибин круг за кругом,   Видаватися стало: для слів — найсильніша образа,   Якщо хтось, навіть подумки, слово назве своїм другом.     Та отрута думок проникала в мій мозок все далі,   І, як загнаний звір, у подальших корабликах-віршах   Я слова підбирав і не знав, чи сказав я щось вдале,   Чи від того слова залишались ображені інші.     Але все ж попри все, попри страхом зашорені очі,  З безнадії сумної мене волокла за волосся   Щира віра у те, що слова руку дружби захочуть   Простягти хоч колись і мені серед хвиль стоголосся.     А іще видавалось — образи словам, крапкам, комам  Зі своєї душі назавжди змити начисто зможу:   У якійсь божевільні, в процесі змагання якомусь,   І у випадку тільки, коли там когось переможу.     І почав я змагатись… З безвиході, може, чи здуру…   Та як тільки натиснув ледь-ледь на незримі «педалі»,   Так і зразу понесло мою поетичну натуру   Глибше й глибше у вир, чим я пробував борсатись далі.     Я ні правил не мав, ні уявлень про грані чи межі,   То удари терпів, то кудись наступав чи вагався,   І ще більше не певен, чи мав хоч уяву найменшу,   З ким ішов по шляху і в якому змаганні змагався.     Але ким би не був мій суперник з незримого боку,   Я єдине що знаю — Він був вольовим і туманним,   І свого капелюха скидаю в пошані глибокій   Перед Ним, хто зберіг краплі рос, що душі притаманні.     З крапель слів чи роси споряджаючи віршик-кораблик,   Я вертався на круг, вкотре будучи відчаєм битим,   І тоді розумів, що людина — не більше, ніж равлик,   У якого завдання — самого себе не згубити.     А на інших кругах, хоч у це мало хто вже повірить,   Видавалось, що я зміг відчути на крихітки-миті   Те, що Бог відчуває в найвищій невимірній мірі,   Що існують слова, без патетики, кров’ю омиті.     І у миті такі, не в змаганні й тим більш — не в гонінні,  Із глибин підіймалось щось інше, ніж знають учені, —   Попри людську байдужість в тотальному заледенінні   Дарували слова тихий трепет в невимовнім щемі.     А пізніше (на жаль, не згадати ні дня, ні години)   Якось Муза шепнула, на краще, а може, на гірше,   Що єдине багатство, яким володіє людина,   Це — слова і думки у незримих корабликах-віршах.     В річці часу поволі спливали роки за роками,   Я ж по стежці своїй то вертався, то бігав, то човгав…   Залишалась розрада — втішатись своїми думками  І змагатися далі, не знаю — для кого й для чого…    А душа поривалась горобчиком спурхнути в небо,   Та мотузки боргів затискали і крила, і руки,   І шукав я незриму опору (можливо — плацебо)…   І ставали слова тятивою незримого луку…     Я від слів потерпав, які били мене булавами,   Від алмазних ножів, які різали душу бездонну…  І в моєму змаганні лиш равлика слів зі словами   Захотілось пізніше програти… Чому — невідомо?..     Захотілось звільнитись від болю незримого крику,   Кукурікнути півнем, загавкати псом із-під тину,   Закричати: «Бе-бе!», заглядати кудись крізь шпаринку,   Як це робить нерідко звичайна маленька дитина.     Захотілось незримі пружинки в слова закладати,   Щоб слова всі стрибали так легко, мов тенісний м’ячик,   Так, щоб навіть і автору важко було відгадати,   Що в словах є дорослим, а що є насправді дитячим?..    Та чи довго так можна ховатись в словесному блюзі,   Пік життя вже позаду, а з ним — запитання-вагання:    Чи потрібні комусь ефемерні сплетіння ілюзій,   А тим більш результати такого чудного змагання?..     Я не знаю, чи зважене рішення це, чи раптове   І яке з наших рішень є зваженим або раптовим,   Та уже, про всяк випадок, бути потрібно готовим   До дорослої зустрічі — ?.. З Богом?.. Самотністю?.. Словом?..     Бог — Любов чи безжальність?.. Хто знає про думи кинджальні?..   Невідомість одна… Та чомусь припускаю найгірше:   Припускаю тужливо, що Бог є настільки безжальним,   Що в дітей забирає Він навіть кораблики-вірші.     Вірші з клаптів душі — із лахміття на жорнах і ситах,   Тихий відчаю крик, переведений в усміх-зітхання.   Я боюся у Бога уже щось для себе просити,   Ризикну хоч для іншого на невелике прохання:     У дитинство моє під дерева незмірно крислаті   Невідомо для чого, але захотілося дуже   Мою щиру подяку Тому крізь роки переслати,   Хто залишив для мене розмоклий кораблик в калюжі…  |