вона говорить собі ні я більше не буду сумувати,  двері більше не буду на ніч відчиненими залишати  в надії, що він повернеться, а в нього немає ключа, бо давно вже поміняли замки  знову почну відповідати на телефонні дзвінки з номерів незнайомих  влаштуюсь покоївкою в найкращий готель цього міста з кімнатами в радянському стилі  напишу всім, кого давно не бачила, що домовленість в силі  треба тільки набратися сил і в себе прийти  всі пігулки від самоти викинути в смітник, поки світ цей зовсім не зник  не розчинився у воді гіркуватій з-під крану, роз’ятрювати цю рану  до забуття, до втрати чутливості нервових закінчень  вона говорить собі він ще таблицю множення цю не вивчив  отже його ніколи, мабуть, і не було  скоро весна, час протерти запилене скло  вона говорить собі багато чогось, що мало б втішати,  виправдовувати життя, люди зникають тут по одному  все це можна списати на серпневу втому, поганий сон, тісні вагони метро  не списуй контрольні у них, там самі лише помилки  переписуй потім це все, що не виправиш від руки  ось він повертається, з тої сторони дверей зачинених мовчить,  вона так чекала на цю мить,  а тепер нічого в душі не ворухнеться, голос не тремтить  повторює ім’я, вже не пам’ятаючи, кому належить воно  проводить пальцем по склу, треба справді протерти від пилу вікно  |