Роздратована веремія
ліроема
Якось тріснув сторозтерзаний пупянок старого каштану.
Обмазаний маслом переблискує каракулями візерунок.
Випірнула стареча огуда з потрісканого капшучка.
Серце зідрала морозом, проте здвигає опертям весну.
Спутане липкою речовиною вивернулося клишаве листя.
вир вичворив місто, яке не сприймається з відвертости,
а тим більше хрускоче гірким соняшником
під опій особливо ребристих стовбурів каштанів,
завіяних в обертасах пресвятого божевілля.
Верх безглуздя, весна лоскоче у душі спокійно-тихого
звичайнісінького поета і таки щімко ламає ритм серця.
Розпочинається впадання в щедре дитинство.
Аніскільки не сумнівайтесь, роззувайтесь похреснику,
у цьому є щось пишне і велично низьке, змивайте бруд,
навіть це неабияка соколивонька буде для ескорту людоловів,
які борюкаються з твоєю шалавою, враженою душею.
Скупчившись, ладять у власному павучому закоморничку
швидкоплинну втіху пси, і трощать зубами гіркі маслаки.
Під жаский легіт горобців з підбитим крилом ворона відбила
на бульварі відмерзлі мощі у трусливого цуценяти,
і замурзаний пірнув між колеса з потрісканим голосом.
Вітрини пасуть перехожих неминучою сваволею.
Бульвар визирає білі блискавки
пірамідальних та конусних суцвіть
млосно-воскових каштанових свічок.
Сиві каштани тріпочуть у повітрі свої болючі крижі,
навпрошки вражаючи падлюцтво проклятущих вітрогонів.
Прозоро-білі неодквітні очі вмиваються сонцем.
Блиск багатошарових люстр каштанів.
Ото вже весна, - викликає майданське займище, -
страшно глянути на розбуохане деко, як перебродило за зиму
тяжезне сонце, як потрощилось на шмаття людьми.
Ото весна надривно возносить рінь золотим божевіллям,
виманивши у сліпого дощу живої сили і цілющої снаги.
Каштанові перлини тріпотять на фартухах гурманів,
куди там тихим акаціям біля зашкарублих цвинтарів,
вони зовсім не схожі на валізове неймовір’я весни.
Навіть не задаєшся грішними запитаннями:
- А де ті у Всевишнього серветки гидоти і духу? –
Одні напіврозкриті парсуни свіженьких листочків
у зеленій купелі, то ж то, нерозторопні
дитячі жменьки каштанового листя
підтримують повнотілі розбуялі білі вогні.
Роздягнене місто оживає після живодерів,
вивертаються коловороти у білих шатах каштанів.
На оздобних щічках напнуті миготливі посмішки,
аж загуслі очі одчайдух просвічуються наскрізь
і грають кришталевими човниками калюж.
Не втримався школяр і вломив коралову квітку каштану.
- Здорово пахне, - отямився від весняного дива
і зіщулився, обнюхуючи коштовний клинок каштану.
- Яка ж ти свиня! - у розпалі запашної алеї
ніхто не образився, окрім чепурної школярки.
- Хіба не жалко, он скільки цього лиха.
Каштанова квітка у дитячій долоні
догорала великоднею свічкою.
- Нащо тобі паплюжити квітки?
- Це ж єдине, що між небом і землею радує!
- Звідки ти така розумна взялася?
- А звідки ти такий лихий обявився?
- З пелюшок! - Мовчи вже халепа...
Біла оздоба туману лащиться до повноростих каштанів
вирвала з кам'яних лабет моє забуття-моторошшя,
і полохає нехрещену зухвалість і сутужне убозтво,
затягнула пахучим димом мою кучеряву голову.
Волохаті посічені пасма на кремезних постолах
по всьому бульвару занурює в мене білі світи.
Каштанові велетні розчахнулись до нового життя.
Білі метелики у місті возлягли на легке надвечіря.
Каштановорунні плетива після невтомних чекань
шумно підхопили ячання окривджених хижаків.
Невільничі базарні справили бенкети на все місто.
Запахли невідворотні смаки з лагідними настурціями,
від яких сходять з глузду каштанові оченята,
засвічені і налиті сльозами простих трударів.
А те, що за покликом іржавого серця
моя зболена ласка вдягла у свободу дітей,
вициганивших у мене мурмотанням творчі копійки, -
ні мені, ні вам від того ніякого діла.
Задубіла в своєму бажанні проковтнути сором
стара журба на мертвих крилах і розчахнулась відвертість.
Після прикутого до неба передзвону
прошилась струмом мобільна стихія.
А весна крізь вроду райдужних брів
пахтить на всіх антресолях бульвару.
Перепнута хустками наперехресті сум’ять,
розгортає гримуче тіло у вигляді
відзеркалень вітрин сліпучого німбу каштанів,
шугаючи на далекі вулії вилинялих будинків.
Увібравши голови в каштанові прозелені,
перелякані поети вдарили в цмочище арфи,
струни якої вмерли від кольорових гасел
з високих щитів і балконів на бульварному плесі.
А заможні і прагматичні термосять бруківку колесами,
захлинаються у самоті, повертаючи свої думки
на ламані гроші у паскудний базарний день.
Приваблена шибеницею юрма регоче над білими німфами.
Чорні граки підняли воячий вереск на білий вогонь.
Азартні і голодні забули про всі табу і прокляття,
і з великим інтересом здаються на дивовижну білу мету.
Незалежні у тлумах та вчинках захоплюються Війоном,
але не дивовижним вітрилом білих буч.
Омаяні криком ринулись на ліхтарі весни,
розкрили міські брами на всі чотири сторони
і розпашіле божевілля пелюсток утворило віхолу.
Душа розхлюпується високими почуттями,
ридма боліє за звичкою світлою, рясною уявою.
В каламуті скоєних драм звікували лахи едему.
Розсікають зухвалі краватки зашнуровані груди дівчат.
І не вирвалися і зжерли весь весняний потоп просторіки.
І сперло астму серед ночі від смердючих запалених місць.
Більше народ не відчуває себе боягузом у місті.
Але як не обернутися на позумент драстичної дівчини.
Її дріботіло шпарке у звичній буденності.
Без двійко стьобаючи крил їй не стати божим агнцем
на дивертисментах злелеченого натхнення,
проте змітатиме з неї вогкий пил роздратована веремія
затятого воскресіння і хвилювань ожорсточеної весни.
|
