Мені п'ятнадцятий минало, із столиці я
Потрапив в Канів чудом і без репетиції,
І там в гуртожиток вселився при училищі,
А Канів - місто невеличке, майже селище.

Ні коменданта, ні вахтера при гуртожитку,
Ми відривались, як хотіли, разом з Рожиком -
Він був місцевий хуліган, та ми не здалися,
На вихідних у парку в центрі з ним тинялися.

І от нема зайнятись чим, премо, дурбелики,
А на мені джинса від родичів з Америки,
І окуляри-краплі - то фірмИ ілюзія,
Назустріч - львівських школярів іде екскурсія.

А їхній вчитель чи вожатий забарився десь,
Мабуть, в музеї ГайдарА він розчинився весь,
І Рожик на гоп-стоп узяв одного хлопчика,
І в щелепу ударив так, що той і не чекав.

А після дременув кудись з його десяткою,
І хлопець плаче,  а тут вчитель з рознарядкою:
Що ви вчинили? Може, визвати міліцію?
Хоча і в нас приїжджих б'ють - дурна традиція.

Та що ви хочете від нас, ми тут гуляємо,
І на ходу уроки просто повторяємо,
Бо ми студенти - ні кастета в нас, ні ножика,
І ми не знаєм, хто то був - не здали Рожика.

Навіщо до Гайдара їх тоді учитель вів?
Ото вклонилися б Шевченку і назад на Львів.
Хоч мені соромно тепер за ситуацію,
Така була у той час декомунізація.