Іра Ціликманюпусіньке щастяЧеху Є таке манюпусіньке щастя –
відчути місто.
Просто треба будильник на п'яту,
спортивний велік,
крепдешинове синє плаття,
побиті кеди,
перед тим – щоби жити –
горнятко кавусі з цукром,
а тоді вже моститись
невиспаним важкодумом
у сідлі, набирати швидкість,
ковтати вітер,
так, щоб сироти бігли пузом,
стирати шини,
може, йойкати вголос,
лякати пташок… А потім
зупинитись, зустріти сонце,
відчути силу
і поїхати далі
протертим до дір маршрутом:
Львівська площа, БеЖе,
Золоті, через Льва – до цирку,
розбивати калюжі,
сміятись, репняк почути
із чийогось вікна і подумати:
«Дуже вчасно…»,
пити каву з кіоска і їсти
ванільний пундик,
відчувати асфальтову свіжість
і сіру тишу,
доганяти таксистів
і радісним перегуком
підіймати таксистам
ущент філософський настрій.
А пізніше тягнути велік
на другий поверх,
і навшпиньках повзти у душ,
а тоді – під ковдру,
де, втикаючи сни
про велике й несправжнє місто,
ти його пропустив –
манюпусіньке тоє щастя…
|
2007
Київ © Іра Цілик |
