Опубліковано: 2007.10.02
Поетичний розділ: Слово, мова, присвяти поетам

Аліна Остафійчук

***

Виктору Пикалову
Запоздалое признание –
не обрадует души.
Между нами расстояние
слишком велико. Прожить
невозможно время заново.
И судить не вправе я.
Мы – живем, и это главное!
Только вечность нам судья.
За добро спасибо. Лестные
все слова – как цвет весной
опадут. И станут песнями
те стихи, что были мной.
Вот тогда приму признания,
соглашусь, что я плела
паутину слов забавную,
настоящую. Пока
что там говорить о вечности,
о наследии стихов.
Я живу, и строки мечутся
мелким бисером, канвой.
С кровью сердца перемешаны,
неприкаянны – как я.
Я пишу надрывно, бешено –
не пророк и не судья.
Не играю, не завидую,
не хочу ничьих похвал.
просто я живу – в открытую,
миру отдаю себя.
2007
© Аліна Остафійчук
Текст вивірено і опубліковано автором

Всі права застережені, твір охороняється Законом України „Про авторське право і суміжні права”

Джерело: http://poezia.org/ua/id/7702/
Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.

2003-2008 © Poezia.ORG, archives