Христина Лисюк***Горить лампадка вічності в раю,
в саду блаженнім, там, серед пустелі,
я свого Бога в небі пізнаю,
а ви землі клянетесь навіжені.
Ви в борнях вже й забули суть війни,
як страуси в піску сховали очі,
не від спокус і від лукавства ночі,
та Бог хіба лише для рік молочних
створив вас з ворожнеч піни?
О ні! О ні! Плюватись як верблюди
він не велів вам навіть на злочинців,
прощав, бо знав - слабкі ми, люди.
Але робити з себе судочинців,
царів і королів, владарів світу?
І вавилонські вежі будувати?
Так ніби Бог б у небі мав сидіти,
а ви би хитрістю могли його дістати.
І ще дивуєтеся сутичкам й розбрату,
в інстанціях над злом розправу
ви чините. Та вам же чхати,
духовність не зазаначена по праву.
Ой, не оцінить Боженька цей гріх,
і в рай не пустить, хай мене не пустить,
я не дурю себе, а знаю, що усі
рай на Землі уже шукати мусим.
|
2006
м.Івано-Франківськ Зараз уже нерелігійна. Зате віршу вірна надалі. © Христина Лисюк |
