Вікторія Литвак***Привіт.
Сьогодні слухала твоє ім’я під пожовклими кроками листя. Якісь ми, як кроти. Може навіть наступаємо на ті ж шматки асфальту, пробігаємо під сусідніми листками того ж дерева, але не відчуваємось. Дівчатка шукають принців, а я – шматок себе. Маю багато: кота, осінь, маленьку дівчинку, місяць за шторою, рідні верлібри, м’яке волосся, заплакані книжки та лоскітні пісні, медове світло лампи та багато ще чого, про що маю тобі розповісти. Я взяла б тебе з собою йти, куди очі дивляться, навіть не чекаючи літа. Тільки ж ми у різних порах року. А коли широко-широко розплющити очі та вуха, відчуваєш, як скрапує час. Машини, зорі, дихання, дощі. Для чого стрілки, коли й так повітря клацає неспинним пульсом – тоненькими цівками сиплеться в себе. І моторошно пам’ятати, що сонце вихлюпнеться на останні для мене листки, каро підскочить останній бискучий каштан, і цуценя, яке лизне мене у ніс, стрибатиме на чиїсь коліна тоді, коли мене просто не буде в списку тих, кого цікавить, чи буде завтра дощ, в яку ціну хліб, чи є життя на Марсі та до чого тут ми. Розумієш? Ми гриземо яблука, достиглі під одним сонцем, обоє знаємо, що в котів на лапах подушечки, але можемо так і не перетнутися. І час витече, як вода з ванни. А в розетках так і буде 220, лелеки все летітимуть на Південь, і Ейфелева вежа так і житиме, не знаючи про нас. |
2005 © Вікторія Литвак |
