Олена Черниш***Іноді бачиш,
як церкви вночі виглядають щось поміж хмар, –
так, що на ранок болять їм стареча спина і плечі.
Іноді ти відчуваєш,
як прагнуть неба,
в старих будинках застрягши,
зламані ліфти.
Іноді прикидаєшся,
що не помічаєш начебто,
як із прогалин у просторі
стирчить, мов білизна з шухляди,
манжета старої легенди чи комір забутого міфа.
Вечорами твоя тінь
силується розпастись начетверо,
щоб відійти собі з Богом на всі сторони світу...
На це не зважаючи,
із розумінням дивишся,
як телеграфні стовпи і собі пнуться угору,
на сусідні дерева в нелюдських заздрощах озираючись,
пнуться так
відчайдушно,
вперто
і так знервовано,
натягуючи до судом сухожилля дротів телефонних,
що тобі тільки й лишається,
що рушити далі мовчки,
Випромінюючи назовні
світло, тепло і спокій –
завжди стабільним радіаційним фоном.
|
2007 © Олена Черниш |
