Олена Черниш***Постають на обрії
образи,
обриси кораблів,
що відпливають на захід.
Хтось тримає в міцних і згрубілих руках
свою долю,
себе
і дійсність.
Хтось не змінює курс
і мету залишає ту ж саму,
Хоча захід - в широкому розумінні -
вже кілька років тому
залишився позаду.
Слухаючи шепіт моря,
наче радіо білий шум,
Хтось відчуває себе
солоним морським вовком,
Десь під вечір
швидше морським собакою,
Бо у сутінках легше не помічати
бруд на вітрилах,
а десь – іржу.
Прямуючи ввечері додому
чи міряючи кроками
безнадійно порожню хату,
Хтось примружує очі –
від випитого
чи просто від втоми
І бачить темні і теплі
образи,
обриси кораблів,
на яких все життя плавав –
Кораблів, яких не було ніколи.
І яких не могло бути.
|
2005 © Олена Черниш |
