СВІТ ЙОГО ПОЕЗІЇ (Про поезію Ігоря Павлюка)

Поети завжди були і залишаються голосом народу, глибоким, неповторним. Відчуття ними світу, його ран і болів засвідчують оту справжність. Життя, їхнє, яко мить, вкрадена у вічності – це незгасне горіння у полум’ї Слова, служінню якому вони присвячують себе цілком і повністю. І Слава, дається аж ніяк не легко, бо працювати на неї душею треба...
Про поезію Ігоря Павлюка сказано і написано багато, але навряд чи коли-небудь дослідникам його творчості вдасться до кінця зрозуміти оту лише йому притаманну органічність лірично–гармонійних словес, в яких досвід поета, відчуття втрат і здобутків і така своєрідна українськість, над якою не замислитись важко:

Видно, на роду мені назначена
Та печаль, що схожа на любов.
Мезозой... весняна Русь... козаччина...
Звідки вийшов і куди прийшов...

«У нього є все: і данина нашій традиції, і досвід модерну, могутній запас чуттєвості і прискіпливий погляд реаліста...», - пише про нього Роман Лубківський у передмові до «Магми». Справді, якесь високосно-земне світосприйняття Павлюка, що яскраво
пронизує усю його творчість дає тонке відчуття поезії – «музики, написаної словами» (І. П.). А Слово для нього – голос предків, землі, калини, струни, Дніпра… – правдивий і ніжно-строгий. Воно може боліти і лікувати, плакати на вістрі шаблі і сягати висот Чумацького Шляху.
Не помпезність, не напівзіпсута супермаркетичність і безмістовний пафос, а щира природність і музична гармонійність поезії – те чого прагне сьогодні  українська натура, щоб зберегти свою самобутність. Такі якості притаманні творчості Ігоря Зиновійовича. Ось, наприклад: «Дорога. Поле. Вітер і слова –/ Такі земні, що хоч ліпи людину», або «Опалий лист лягає горілиць», чи У хаті селянській свячена вода й самогонка/. Вродила калина – червоно на білій стіні...».
Кожен вірш поета – цілий світ. Здається, що серце його бється аж із мезозою , переживаючи Перуна і доростаючи до Христа. Автор шукає себе на берегах Лети і в глибинах рідного Дніпра, а душу загоює Волинню, де народився і виріс: «Вдома. Літній бузковий вечір./ Ллється вітер із рукава...»,  «Немудро бути вдома і сумним...». А загоювати є що, бо біографія автора написана нелегкою рукою долі. Із дитинства Павлюк пізнав ціну втрат та розчарувань, але за його ж словами «справжню людину біль наближає до себе». Можливо, саме це і дає поштовх до написання віршів таких нетутешньо крилатих і бездонних. Тому образ болю зустрічається у його поезії досить часто: «Співаю і спиваю біль сопілкою...», «Заживе. Молитвою й постом./ Серце моє скучило за болем...», «І печаль, і жага, і любов,/ Що, як зашпори, з болем відходять…», «Сніг. Боліла печаль./ Безсловесно молюся до всього». Це ще раз переконує, що без болю немає справжньої поезії, навіть радісної.
Ліричний герой автора талановито і щиро переливає тонку музику почуттів через клепсидру поезії так гармонійно, що це раз переконує читача у винятковій здатності автора передавати відголос найтонших струн душі ніби по-павлюківськи, але і є у цьому щось правічне, мовби його віршами  говорить ціла епоха, українська епоха:

Холодні зорі. Люблячі серця.
Пропущена печаль крізь нерви-жили.
Прийшов. Напився із твого лиця
Того, що пращури наворожили…

Слово цього поета, стійке у просторі і часі, формує свій космічно-земний світ української поезії, що не розчинився у бурхливому морі постмодерну. Воно дає відчуття свого, рідного, чого нам так бракує сьогодні для самоусвідомлення, самоствердження. Сила його таланту не залишає сумнівів, що він, талант, справді від Всевишнього.
Номінувавши Павлюка на здобуття Національної премії, Острозька академія не помилилася у власному виборі, бо кому, як не йому отримати найвищу нагороду держави, істинним співцем народу якої він є, хоча, як на мене, свою найвищу нагороду він уже отримав – це вдячні читачі, які завдяки його віршам все-таки вірять, що справжня література у нас існує, а доки є  література, то безсумнівно є і народ.