Лірика готова подарувати себе поетові за умови, що вона отримає назад весь світ.
Поезія – це вогонь мови народу.
Серце поета б'ється могутньо і сильно, та зате не довше, ніж серце героя.
Поет – сучасний мученик надій народу, недаремно надриває свою мову, щоб напружувати потім почуття діток своїм чучелом.
Цінність брехні відчуттів поета зростає у міру віддалення дива любові від істини.
У словнику чокнутих від любові поетів більше вигуків, ніж ліричних слів.
Якщо задиристий мир народної поезії стоїть на спритних чумоходах, які часто сходять з рейок історії, то зовнішній світ поезії стоїть на циганських кибитках, котрі часто змінюють церкви на вокзали.
Що бачить сліпий поет і чує глухий лірик, то може сказати тільки німий геній.
Гріх поета – перспектива його вічності.
Чужа думка приходить цілком поетові в голову швидше, ніж своя власна і нецілісна.
Незвичайний парадокс: чим більше поетів в світі, тим довше відстань між ними і Парнасом.
Ми живемо в епоху поэтов-чебурашек, коли попит на херовую чебурашку перевищує пропозицію на хіппового поета.
У поезії перемагає той, хто приходить до мети умаянным поетом.
Якщо врахувати, що Адам був першим витвором бога, то він у нього зовсім непогано вийшов, як сучасний поет.
Перша спіраль розвитку поезії – це тільки перша ланка ланцюга Всевишнього удава.
Поет, не продавай свою душу дияволові, бог дасть тобі за неї більше.
Шкода, що поет вмирає по багато разів в ліричних образах і лише один раз в тихушці – але вперше умирати було набагато легко.
Одружені поети живуть регулярніше, ніж неодружені поетеси, – але так у всіх все стабільно, що поезія до цих пір жива.
Джерело: http://poezia.org/id/13211