укр       рус
Авторiв: 405, творiв: 38719, mp3: 330  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2016.09.10


Василь Кузан

Розмова про мову і не тільки




Нині про мову говорять всюди і всі. Річ у тім, що обговорювати справді є що. Адже міністр культури В’ячеслав Кириленко виступив із ініціативою про введення квот для україномовного мистецького продукту в українському інформаційному просторі. А це викликало шалене невдоволення серед частини носіїв чужої нам російської культури, які тимчасово проживають в Україні.  Блискавично розлетілася інформація, що «55 українських виконавців та музичних гуртів не підтримали та засудили ініціативу міністра культури України В’ячеслава Кириленка, що стосується проекту змін до Закону "Про телебачення і радіомовлення" (щодо частки пісень державною мовою в музичних радіопрограмах і радіопередачах) № 3822 від 27.01.2016 року». Про це повідомила прес-служба Незалежної асоціації радіомовників.
Якщо подивитися список підписантів, то можна зробити висновок, що значна частина з них співає виключно «русскім язиком» (яким спілкується і в побуті) і при прийнятті поправки до Закону ризикує «недоспіватися» до слухача. Тобто, залишиться поза мистецьким чи шоу-процесом (бізнесом). Звичайно, їм би цього не хотілося. І ми мусимо це розуміти. Розуміти, але не йти на повідку у тих, хто є носієм ментальності агресора, хто паразитує на біді народу, століттями позбавленого права на національну ідентифікацію. У контексті сказаного цілком доречно буде процитувати Сашка Лірника: «Російськомовні українці борються не за право розмовляти у побуті російською мовою, а за право не вчити української – державної мови України.» Тобто, вони хочуть звільнитися від єдиної ознаки приналежності до нації, позбутися мови батьків, яка, завдяки роботі російської пропаганди і нашої безхребетності, стала для них тягарем.
Частина з тих, що підписали заяву, є хоча і не безталанними, але малограмотними і саме тому легко піддаються маніпуляціям. Вони не знають ні рідної мови, ні власної історії, ні свого родоводу. Вони ніколи не читали слів Олеся Гончара: «Мова — це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова — це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків, мова — це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня, інтелектуальна і мислительська діяльність народу.» Тому говорити про них марна справа.
Здивування викликає третя категорія – люди національно свідомі, сильні та освічені, високоінтелектуальні представники нації, її гордість. Наприклад, співачка Руслана Лижичко переконана, що «Квоти – це від злиднів! Від того, що ми не хочемо або не можемо інвестувати у власний продукт, і щоб не заморочуватись, забороняємо все інше. Звичайно, з огляду на складний стан в країні, можлива дуже м'яка політика квот на українську музику в ефірі станцій відповідного формату. Тимчасова і дуже поміркована» – читаємо на порталі zaxid.net. Я не можу сказати, що Руслана неправа. Навпаки – кожне її слово на вагу золота. Але не у нас, а у цивілізованому демократичному суспільстві, яке ми тільки намагаємося збудувати. Руслана – житель світу, от вона і мислить космополітичними критеріями і термінами. До речі, більшість геніїв людства були космополітами і творили на благо всіх. На жаль, наші ментально-політичні умови не дозволяють нині бути космополітами. Бо ми ризикуємо втратити мову. А значить – усе.

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», стверджує Ліна Костенко.

   Отож, торкнемося питання: хто відбирає мову моєї нації? Про це казано-переказано мільйони разів. Але треба сказати ще у мільярд разів більше. Тому мій голос у цьому хорі не буде зайвим.
   Серед сотень заборон української мови та культури за кілька останніх століть хочеться зупинитися тільки на кількох пунктах. У 1970 році у Радянському Союзі був підписаний наказ про захист дисертацій тільки російською мовою. У 1983 році був підписаний так званий «Андроповський указ», яким зокрема введено виплату 15% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури. 1984 рік перевів діловодство в музеях на російську мову. А 1989 законодавчо закріпив російську мову як загальнодержавну.
   Не будемо заглиблюватися у віки – уже наведені факти кінця ХХ століття переконливо свідчать про прагнення Росії витіснити усі мови, а найперше українську, із сфери науки та культури, освіти, діловодства та, навіть, повсякденного вжитку. Якщо додати сюди ще і фізичне знищення носіїв культури (розстріли письменників, кобзарів, науковців, відправка у табори, заборона публікуватися, вбивства геніїв (Володимир Івасюк), доведення до самогубства…) то не дивно, що аж 55 нащадків «перевихованих» українців можуть підписати будь-що, що опосередковано підсуне їм рука Москви. А ця загребуща рука таки підсуне… Хтось таки з її подачі може легко підписати і власний вирок. Може, і вже підписував. Тому я не сумніваюся, що сліди російської агресії можна знайти і в цитованому зверненні. Адже гібридна російсько-українська війна – це війна неоголошена, підступна, прихована. Хоча оголошена вона ще в 1720 році царем Московії Петром І, коли той підписав указ про заборону книгодрукування українською мовою. Чи ще раніше?
   Думаю, що набагато раніше. Адже, якщо зазирнути ще на сто років назад, то можна попасти під анафему неканонічного московського православного патріархату. Адже 1629 року цар Михайло за поданням патріарха Московського Філарета наказав спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительського Євангелія» Кирила Ставровецького. Дивна послідовність російської влади: єдність церкви і держави у справі загарбання нових територій, поневолення нових народів, нищення культур прослідковується ще з тих далеких часів аж до сьогодні.
«Мова – найточніший індикатор здоров’я нації; такий собі своєрідний ультрачутливий тест на здатність нації виношувати, народжувати і виховувати нові покоління свідомих українців. Імовірність похибки дуже мізерна. Нація або здатна зачати себе у собі заново або вже ні.  У першому випадку – вона буде свідома свого материнства та причетності до таїни народження, відродження, переродження слова. В іншому – вона просто приречена», – каже письменниця Таня П’янкова.
   Не дивно, що найпершою метою країни, яка веде гібридну війну є знищення мови ворога. А саме ворогом нас бачить і бачила багато віків Росія – країна, яка своєю появою на карті світу зобов’язана українцям. Тому і злиться. Тому у ХХІ столітті – столітті інформаційних технологій – усі зусилля агресора спрямовані на захоплення інформаційного простору. Наша свідомість, наш менталітет формуються у тому числі і тим, що саме ми чуємо і бачимо із екранів та на моніторах, із динаміків приймачів. Як не дивно, але дуже багато дітлахів 3-6 річного віку нині навіть на західній Україні вживають російські слова, засвоєні із мультиків. Адже квот нема – батьки не можуть знайти гру чи мультфільм українською, бо в Україні відсутня національна політика взагалі, не кажучи вже про сферу культури. «Маша і ведмідь» (а мова тут не тільки про цей фільм) формує не ту свідомість, яка притаманна нашій нації, не ті властивості, які допоможуть нації вижити. А ворогові тільки цього й треба.
   Наведу кілька порівнянь із мережі нібито рівнозначних слів української та російської мов: «захист» («за+хист», тобто за власні здібності) – «защита» («за+щит», тобто за щось); «звитяжець» (той що витягнув, підніс вище) – «победитель» (той, що лишився живим «по бідах»); «перемога» («пере+могти», тобто вище, ніж могутність) – «победа» («по+бедах»); «лікарня» (місце, де дають ліки, лікують) – «больница» (місце, де панує біль). На яких словах-кодах ми хочемо виховувати нове покоління? Які мультфільми ми хочемо демонструвати нашим дітям та онукам? І де ті фільми знайти? Кожен відповість для себе.
   «Питання присутності «руського міра» в ефірі наших радіостанцій є дуже наболілим і актуальним, оскільки єдиним маркером українства може служити лише мова, інших маркерів немає. Тому просто необхідна підтримка держави щодо введення квоти 37,5% для україномовного музичного продукту», — стверджує співак і культурний діяч Антін Мухарський на тому ж таки порталі zaxid.net. І я з ним частково погоджуюся. Частково, бо я за квоту 90% україномовного не тільки у радіо-просторі, але і на телебаченні, у книгодрукуванні та друкованих ЗМІ, у віртуальних виданнях. Інші 10% треба пропорційно розділити між усіма національними меншинами, які проживають в Україні, як це робиться, наприклад на Закарпатті на телеканалі «Тиса-1». Російська національна меншина має тут законний час ефіру так само, як ромська, угорська, німецька чи словацька громади. І це справедливо. Несправедливим є те, що два мільйони українців у Росії не мають права ні розмовляти, ні вчитися, ні дивитися, ні слухати передачі українською. До речі, на ворога працюють і піднімають його економічну і воєнну  потенцію ще і триста тисяч «економічних мігрантів», які змушені їхати на заробітки через бездарні реформи нашої влади. А вони там взагалі поставлені в умови людей нижчого сорту. І змушені з цим миритися. А ми хочемо дві третини ефірного часу віддати ворогові, який буде і надалі вести відкриту і вміло замасковану антиукраїнську пропаганду, якій наша держава не протиставляє нічого.
   Наближаючись до завершення своїх роздумів у такому газетному форматі хочу ствердити, що навіть така маленька квота, яку пропонує пан Кириленко є кроком уперед, прогресом. Бо, якщо стати на один тільки день радіослухачем, то можна вжахнутися: «Русскоє радіо» можна легко впіймати по всій Україні, а от «Українське радіо» – мало де. Україномовних фм-станцій у порівнянні з російськомовними у нашому українському ефірі надзвичайно мало. У цьому можна пересвідчитися проїхавши у автомобілі із включеним приймачем від Рівного до Ужгорода, від Львова до Одеси, не кажучи вже про Схід.
Я проїхав. Тому виступаю тут як споживач, як слухач, який хоче, щоб до нього говорили, щоб йому співали його рідною мовою. До речі, на моїй рідній землі.
   А як письменник і культурний діяч хочу сказати наступне. Письменники відродили Україну. Письменники створили передумови для здобуття Україною Незалежності. За це професію «письменник» викреслили із державного переліку професій, які дають право на отримання пенсії.
Письменники воюють словом. Вони захищають мовну територію від посягань ворогів. Вони будують фортеці духу, які не зможе взяти ніяка ворожа сила. За це нас викреслять ще із якихось там списків. Але ми не здамося. Бо відступати немає куди – позаду Свобода!


Василь Кузан
   поет, журналіст, член правління НСПУ



Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2017 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні