укр       рус
Авторiв: 405, творiв: 38730, mp3: 330  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2006.09.23


Ґадамер Ганс-Ґеорґ

ПРО ВКЛАД ПОЕЗІЇ У ПОШУК ІСТИНИ


    Класична назва цих міркувань запозичена в Ґете. Вже в нього ми відзначаємо зв’язок понять «істина і поезія», причому не у формі прямого протиставлення, а взаємозв’язку. Так Ґете назвав свою біографію, маючи на думці не просто якусь поетичну вільність, до якої вдався, описуючи своє життя, а саме ту позитивну роль, яку відіграє для істини її поетичне відтворення. Спрямованість поезії на істину, що особливо чітко виявилося на ранньому етапі розвитку культури, зокрема в епічній народній поезії, гадаю, ні в кого не викликає жодних сумнівів. Ще Геродот сказав: «Гомер і Гесіод дали грекам їхніх богів», і настільки очевидним було для письменника, що стояв напередодні раціоналізму, те, що рання грецька поезія дійсно мала вартість релігійного пізнання. Чи може ця думка Геродота свідчить вже про перші сумніви? Так чи інакше, але для класичної естетики повчальне, як і розважальне ще не втратило своєї ролі в нашому сучасному науковому мисленні, і цей важливий момент зберігся, якщо й не у формі готовности до навчання, що була притаманна попереднім, простодушним епохам, то принаймні у непрямій і рефлективній формі.
    Мені здається, що мова поезії має свої, тільки їй притаманні, стосунки з істиною. Це виявляється, по-перше, у тому, що ця мова не є щомиті ідентичною самій собі, а, по-друге, її зміст набуває поетично-словесної форми, а отже, отримує певну легітимацію. Від майстерности слова залежить не тільки те, чи ми маємо справу з поезією чи ні, але й її претензія на істину. Старий наївний закид Платона проти поезії, її вірогідности і поетів — «поети брешуть» — протистоїть вірі у те, що мистецтво говорить істину, він заперечує віру в істинність мистецтва. Та пошуки істини не припиняються. І цей закид тільки підтверджує їх існування. Той, хто обманює, хоче, щоб йому повірили. Поет шукає істину в мистецтві, його ж мистецтвом є майстерність слова.
    Те, чим є мова взагалі і що складає мовну комунікацію, очевидно, актуальне для особливого різновиду мови, званого поезією. Але водночас хотілося б відзначити і протилежне: поезія — мова в екстраординарному розумінні слова. Щоб якось це пояснити, ми повинні висвітлити цей аспект мови, який не зводиться тільки до обміну інформацією, тобто нашу буденну мову, мову, якою ми, власне, і послуговуємось. Вона є мовним процесом, який має доволі мало спільного з голим інформуванням; останнє ж може здійснюватися за допомогою «знаків». Навіть, якщо присутній так званий слухач, який приймає інформацію, не завжди відбувається акт мовлення. Потрібна ще й готовність цього слухача щось почути. Тільки за такої умови слово пов’язуватиме, єднатиме одне з іншим. Причому це стосується будь-якої розмови.
    Що ж маємо на увазі під тим прислуханням? Ми слухаємо, бо не все знаємо ліпше від інших, а що говорити про сумніви. По суті, розмова є грою запитань і відповідей. Тому немає такої відповіди, яка б свій остаточний сенс, тобто те, що вона комусь говорить не почерпнула із запитання, на яке відповідає. Герменевтичним характером мовлення я називаю те, що в ньому ми не переказуємо один одному окреслені фактичні ситуації, а виносимо свої домагання та знання на вищий рівень. Кожне почуте та усвідомлене кимось висловлювання зводиться до своєрідного запитування, тобто розуміється як вмотивована відповідь. Говорити — це розмовляти поміж собою. Уразитись якимось словом чи пропустити його повз вуха — це своєрідний мовний досвід. Є й інший спосіб переживання мови, і він доволі своєрідний — це переживання поезії. Тут герменевтична ситуація зовсім інша. Той, хто хоче пройнятися віршем, зосереджується тільки на ньому. І доки у своїх стосунках із віршем ми маємо справу із запитуванням, яке спрямоване до того, хто цим віршем висловлюється, до того, чиї думки він висловив, доти ми взагалі власне до вірша не доступаємо. Усі чудово розрізняють справжню поезію та різні більш-менш надумані форми поетичних сповідей, у яких юнацтво виливає на папір надмір своїх почуттів. Без сумніву, у любовному вірші є непідробність і безпосередність, його мотиви добре зрозумілі. Натомість поет і вірш, що заслуговують так називатися, нічого спільного з цими формами вмотивованої мови не мають. Безглуздо, читаючи саму поезію, не вслухатися в неї, а з’ясовувати, хто її написав і чому. У ній нас захоплює саме слово, як воно стоїть тут, і до найрізноманітніших сповідей ми все-таки байдужі. Поезія стоїть перед нами не як засіб яким хтось хоче щось сказати. Вона самодостатня. І займає однакову позицію як щодо поета який її пише, так і щодо слухача. А тому вона повністю є словом! Але які в такому випадку стосунки між таким словом та істиною? Не може бути жодних сумнівів, слово є словом, єдино можливим і незамінним. Тільки за такої умови йдеться про справжню поезію. Коли умова не виконується, і слова добирають довільно, то й вірш зазвичай, є невдалий. Варто звернути увагу на те, що вірш, який має довершену поетичну форму, переконує і своїм змістом. Загальновідомо, що не все і не завжди можна виразити поетично. Наприклад, заримована епопея, яка, починаючи від Гомера та Верґілія до Данте і Мільтона, була великою поетичною традицією й нарешті знайшла в «Германі та Доротеї» своє останнє «міщанське» втілення, вже не залишає для поезії жодного шансу. Так само я дозволив би собі запитати, чи драма може існувати у всі часи, чи, може, кожна епоха має особливі засоби поетичного мовлення; інші ж абсолютно неможливі. Адже вже півтори тисячі років християнської історії ми не мали жодної драми. Тому напрошується запитання: чому зараз якісь форми поетичного мовлення можливі, а якісь ні? Яка «істина» за цим утаюється?
    І що тут «істинне»? Існує старий принцип: якщо ми не можемо точно проартикулювати питання, то слід шукати його неґативної форми. Тому питання можна поставити й навпаки: чому певні форми поетичного висловлювання вже не є «істинними»? «Істина» вже у найдавнішій грецькій філософії мала подвійний сенс. Грецький вираз aletheia найадекватніше передається як «несокритість», у цьому розумінні він і функціонував у грецькій мові. Цей вираз завжди був пов’язаний з усним словом. Але несокритість означає говорити те, що мислиш. Мова у своєму первинному значенні не є, всупереч відомому афоризмові якогось дипломата, засобом для приховування своїх думок. Отже первинно істинність означала, що мовиться тільки істина, тобто мовиться те, що мислиться. Однак це визначення, особливо у філософській мовній практиці, доповнюють іншим: що це мова «мовить», що «мислить»; істинним є те, що й виявляється як те, чим воно є. Наприклад, коли ми говоримо «щире золото», то маємо на увазі, що воно не тільки виблискує як золото, а що це справді золото. Ми можем сказати, що це є «істинне» золото, а грек в цьому випадку скаже alethes. Ще краще в нашій мовній практиці відповідає ситуація, коли ми говоримо про когось, що він є істинним другом. При цьому ми маємо на увазі, що він не тільки прикидається у своїх приятельських симпатіях, а справді є другом. Тут він, як говорить Гайдеґґер, справді є несокритим приятелем. У цьому розумінні я і ставлю запитання про істинність поезії.
Як змінюється сама мова, коли вона стає мовою поезії? Що її виділяє, як і людину, яка є твоїм приятелем? Вдамося до паралелей: коли я говорю «істинний друг», то це означає, що тут слово відповідає своєму поняттю. Ця людина справді відповідає поняттю приятеля. Точнісінько так само я запитую тепер, чим є істинне поетичне слово? Як воно співвідноситься з поняттям слова?
    Така постановка питання дуже далеко відводить нас від способу поставлення запитань у теорії комунікації та інформації. Поетичне слово має змогу стати поетичним текстом, бути написаним, але як написане, воно є словом вже в певному особливому і специфічному його розумінні: словом, щодо якого можна сказати — бо написано. Я послуговуюсь цим формулюванням Лютера, оскільки воно підкреслює щось особливе. Що ж означає це — бо написано? Воно означає не тільки те, що фіксація слова дає змогу в будь-який момент відтворити його зміст. Це притаманне всім формам фіксації слова на письмі. У нотатках, які лежать переді мною на лекції, теж щось записано. Але тут немає жодного слова, щодо якого можна було б сказати — бо написано. Чому? Бо це служить тільки і єдино для того, щоб передати якусь думку, яку я хотів би розвинути перед моїми слухачами. Вартість цих нотаток полягає у їх функціональному підпорядкуванні моїм думкам, а отже, до «літератури» вони не стосуються. Натомість вірш не є фіксацією першого промислення якоїсь думки, яка служить тільки для її повторних відтворень. Навпаки, у тексті набагато більше дійсности, ніж на це могло б претендувати будь-яке можливе декламування. Чи сам поет читає свої твори, чи хтось інший, кожний знає, що сказане дуже віддалене від того, що, власне кажучи, розуміється і чим зміряються всі декламації. Але які ж це можливості слова дають йому силу бути настільки самодостатнім?
    «Автономність» поетичного слова виражається не тільки в тому, що ми йому підпорядковуємось і, коли воно набуває форми «тексту», мусимо з ним співпрацювати. Адже ще є два види таких текстів. Одним з них є тексти релігійні. Я вже цитував переклад Лютера: «бо написано». В якому розумінні «бо написано?» У мовній практиці Лютера в цьому звороті часто відображається особлива риса мовлення, яку я хотів би назвати обіцянкою (Zusage). На те, чому хтось присягнув, можна зіслатись, наприклад, у випадку присяги, яку один складає перед іншим. Обітник завжди щось обіцяє. Я можу на нього покладатися і посилатися. Це не просто визнання, а слово, що зобов’язує, причому обопільне. Я не можу присягнути сам по собі. Потрібно, щоб мою обітницю прийняв інший. Тільки тоді обітниця заіснує. Уявімо собі хоча б таку ситуацію: чоловік обіцяє дружині, що він не буде пити. Та вона вже давно зрозуміла, що він ніколи не зможе тієї обітниці дотримати. Тому її і не приймає, проте говорить: «Я не можу тобі повірити». Отже, обіцянка є симбіозом мовлення і відповіді. У цьому розумінні тексти релігійних одкровень є «обіцянками», тобто стають мовленням тільки тоді, коли її приймають вірні.
    Другою формою такого екстраординарного тексту в сучасній державі є текст закону. Закон, оскільки він надрукований, певним чином пов’язує нас, і його головну рису я назвав би сповіщеністю (Ansage). Відомо, що текст закону стає чинним тільки після його публікації. Кожне положення повинно бути проголошеним. Власне сповіщеність, завдяки якій слово через проголошення набуває чинности закону, а без неї ще ним не є, і надає цьому слову його правової сили. Однією з найжахливіших катастроф права був фатальний випадок із законом Люббе 1933 р., повноваження якого сягали минулого. Адже кожний відразу ж відчує, що закон, який поширює свої повноваження на минуле, суперечить самому поняттю «закону», яке полягає в його написаности. Проголошення закону випливає з самої природи права.
    А тепер скористаємось і «обіцянкою», і «сповіщенням» як тлом для поетичного тексту, який я назвав би відповідно свідченням (Aussage). Префікс (aus) виражає прагнення до повноти. Свідчення у всій повноті пробує відобразити реальний стан справ. При свідченні, яке ми складаємо перед судом, нас, як свідків, навіть попереджують, що слід говорити абсолютно все, що знаєш, нічого не замовчувати і нічого не додавати. Це у судовій практиці і називається свідченням. Не буду з’ясовувати, наскільки сумнівною є функція свідка перед судом з інших, герменевтичних причин. Тут я беру до уваги тільки те, що є в ідеалі, тобто цей аспект, доповнений словом «свідчення». Саме він і відповідає поетичному «мовленню». Воно є мовленням, що говорить до кінця, причому нічого, що в ньому не було сказане, до його мовної дійсности додаватися не повинно. Саме ця його самодостатність і робить його «автономним». Отже, слово поета, поетичне слово є свідченням — тут мова свідчить сама за себе і не допускає нічого іншого, окрім того, що сама твердить. В іншому випадку, наприклад, у суді, ми можемо контролювати свідчення: чи відповідає істині те, що говорить свідок, підсудний чи хто-небудь інший. Поетичне слово вже цьому не підлягає, тому цікаво було б дізнатися, що це за мовлення, щодо якого просто не має сенсу, ба, просто немислимо навіть ставити запитання про якусь іншу верифікаційну інстанцію, яка була б над тим, що було сказане?
    Я не хотів би тут говорити про релігійну практику вживання слів, згадаймо хоча б творення молитви. Це поза моєю компетенцією. Але певні аналогії можна помітити й деінде. Отже, проблема істинности поезії: як слово поета верифікує себе само, рішуче відкидаючи всякі способи якоїсь зовнішньої верифікації? Візьмімо який-небудь літературний приклад, хоча б роман Достоєвського. Там велику роль відіграють знамениті сходи, з яких падає Смердяков. Кожний, хто прочитав «Братів Карамазових», пам’ятає цю сцену і достеменно «знає», як ці сходи виглядають. Причому уявляють їх по-різному, хоча кожний гадає, що це саме вони. Було б абсолютно без сенсу питати: а як насправді виглядали ті сходи, про які «думав» Достоєвський»? Тут письменникові вдалося своєю оповіддю, мовною формою, яку він витворив, збудити уяву, яка тепер будує щось у кожному з читачів, причому кожний переконаний у тому, що вочевидь бачить, як ті сходи повертають праворуч, потім на пару східців додолу, і зрештою губляться в темряві. І коли хтось інший говорить, що вони звертають ліворуч, після чого є шість сходин, а далі темрява, то він теж, без сумніву, має рацію. Власне на міру недомовлености, якої допустився Достоєвський, він і змушує нас будувати ті сходи у нас самих. Письменник просто виворожив самодостатність мови. Але як, якими засобами? Хочеться навести тут побічну рефлексію: поетичне слово — це єдність звукового і значеннєвого. Міра їх взаємозв’язаности може бути більшою чи меншою, аж до апогею, коли в певних видах мистецтва, які реалізуються в мові, це вже повна нерозривність. Я маю на увазі хоча б лірику. Кожний прочитує її по-своєму. Не може бути жодного тлумачення ліричного вірша, яке б відтворило первинний твір. У кращому випадку є якийсь поет, який вживається в іншого поета і як він творить новий поетичний твір, творить у новому мовному матеріялі якийсь аналог. Щоправда, ця неперекладність має певні градації. Роман можна перекласти, тому ми можем запитати, чому він надається перекладові і чому, не знавши російської, я бачу сходи, що фігурують у романі Достоєвського, настільки докладно, що навіть можу з цього приводу посперечатись. Як цього досягає мова? Взаємозв’язок звучання і значення тут явно зміщений до значення, хоча і тут ми маємо справу зі словом поетичним. Тут воно теж знаходить своє підтвердження не в чомусь іншому, наприклад, верифікації чи зовнішньому досвіді, а саме в собі. Його самодостатність означає, що воно вже не посилається ні на які інші інстанції. Але поетичну мову відзначає та властивість, що вона з усією можливою повнотою реалізує те, що собою власне і розкриває і що взагалі є плодом мовлення. Тому мені здається неправильною та естетична теорія, яка інтерпретує поетичне слово як консолідаційний центр емоційних і значеннєвих моментів, що долучаються до буденного слова. Це можливе. Але не тому, що слово стає поетичним словом, а тому, що воно набуває властивости «реалізовувати». Навіть слушне зауваження Гуссерля про те, що в естетиці ейдетична редукція здійснюється спонтанно, оскільки поставлення в бутті призупиняється, є тільки половиною справи, це ще не все. Гуссерль говорить, що у цьому випадку відбувається «нейтральнісна модифікація». Коли я, вказуючи на вікно, говорю: гляньте на он той будинок, то кожний, хто виконає мою вказівку, подивитися туди, побачить будинок як підтвердження мого вислову. Натомість, коли поет описує словами будинок чи змушує нас уявити «будинок», то ми не дивимось ні на який будинок, а кожний будує «свій» будинок так, що цей будинок є для нього дійсним. Тобто тут ейдетична редукція дає плоди, бо ідея будинку реалізується в слові як спонтанне «підтвердження інтенції». У цьому розумінні тут слово і є істинним, тобто таким, що розкриває: утверджується самодостатність як така. Проте все однозначне, загальновідоме, з чим можна зустрітись і деінде, причому одночасно перевірити, чи наше висловлювання йому відповідає — це в поетичному слові неначе зняте.
    Однак неправильно трактувати його як якесь ослаблене усвідомлення реальности, щось на кшталт свідомости, яка обмежена в своєму праві визнавати що-небудь причетним до буття. Якраз навпаки. Саме ця реалізація, що відбувається завдяки слову, відкидає усяке порівнювання з чимось іншим і підіймає те, що є сказаним, над партикулярністю, яку ми ще називаємо дійсністю. Те, що у цьому випадку ми не шукаємо підтвердження десь у світі, а навпаки, віршем розбудовуємо свій поетичний світ, у цьому, я думаю, ніхто не сумнівається. Мене ж цікавить тільки те, як слово може змусити нас відмовитись від будь-якої верифікації сказаного? У провісника повернення богів Гельдерліна це чи не найнаочніше. Хто вірить у те, що слід чекати повернення грецьких богів як чогось, що має відбутись у майбутньому, той не зрозумів, чим є поезія Гельдерліна. «Im Liede wehet ihr Geist ». Як поет цього добивається? Що надихає поета, коли його слово, як словесний твір, несподівано стає саме «таким», під «таким» я маю на увазі ось що: це слово, власне кажучи, нічого не означає, але водночас усе проголошене ним, цим словом, існує, причому настільки переконливо, що деколи й сам поет не здогадується, що саме він сказав його.
    Що означає вірш відбувся? Що означає те, що певний зміст, щось певним чином помислене, з чого постає вірш, підіймається через це істинне розкриваючи його слово аж до буття?
    Ще раз повернімось до нашого вихідного зауваження. Ми згодились що: кожне мовлення щось говорить, але до чогось прислухатися чи говорити комусь іншому означає, що для когось щось проблематичне, яке й змушує його прийняти слово як відповідь. Як це виглядає у поетичному творі? Тут йдеться не про те, що думає поет чи що є мотивом того чи іншого його висловлювання. Тут йдеться про запитання, відповіддю на яке є сам зміст вірша і ніщо «поза ним». Що ж це за питання? Чому вірш у нас тепер щось відкидає, а щось підкреслює? І яким чином побудований на основі вірша новий світ стає настільки актуальним, що для нас майже немає різниці між поетичним словом сьогодення чи поетичним словом Шіллера, Шекспіра чи Ґете? Яку причинну мотивацію чи зв’язаність своїм сьогодні ми тут долаємо і як? Це можна сформулювати по-іншому: на яке запитання є відповіддю поетичний твір? Не думаю, щоб ми задовольнилися тим, що поетичні твори є відповіддю на фундаментальні питання нашого людського існування, тому й такі промовисті. У певному сенсі це справді так. Проте межові ситуації, такі як смерть, народження, страждання, вина чи щось подібне — все, що велика трагедія життя піднесла до рівня мистецьких форм, — завжди залишиться відкритим питанням, на яке ми, люди, постійно шукатимемо відповідь. Проте це зовсім не заважає нашій розвідці. Тож запитаймо: на яке питання є відповіддю твір поетичний? Можливо, якщо згадати наше попереднє зауваження щодо спільної риси всякого мовлення, ми зупинимось на тому, що ця відповідь спровокована самим словом. Причому байдуже, чи її зміст стосується цієї чи іншої епохи, якщо ж нашої, то байдуже, чи він зараз прорікається, чи ні. Тут слово такою мірою заклинає існування, що воно стає майже схоплюваним. Істинність поезії полягає у тому, що вона робить це схоплення можливим. Що таке ця «близькість» стане зрозуміло, якщо ми розглянемо протилежний випадок. Допустимо, ми відчуваємо в якомусь вірші відсутність чогось, тоді він не є цілісним, не тримається купи. Єдине, що його утримує, це традиційність і тривіяльність. Натомість справжній вірш є переживанням близькости,  причому ця близькість тримається тільки на самому вірші, тій мовній формі, в яку він втілився. Але яка і чого близькість? З чим ми в ньому стикаємось? Наші спроби його зафіксувати свідчать про те, що воно від нас вислизає, що воно є минущим. Фундаментальним здобутком нашого досвіду, як істот часових, є фактичність того, що всі речі ми втрачаєм, що наше життя вицвітає і починає мріти у все дальших спогадах вже майже нереальним. Але вірш не вицвітає.  Поетичне слово інколи зупиняє час. І те «написане» є не тільки обіцянкою, не тільки обітницею, але й мовленням, в якому воно розігрує своє власне тепер. З цією силою поетичного мовлення прямо можна зв’язати покликаність поета втілювати в слові те, що в ньому замкнуте.  У ліричному вірші самодостатність загадково з’являється там, де зміст поетичного слова можна верифікувати по-різному: це, починаючи від Маллярме, є poesie pure.
    Тому знову задамось питанням: як і якими засобами стверджує себе ліричний вірш? Ця «самодостатність слова», мені здається, ще раз вказує на ту фундаментальну ситуацію людини, яку Геґель описав як зажилість у світі. Основним завданням, про що свідчить життєвий досвід, є «обживання» наростаючого потоку вражень. Перш за все ми з цим зустрічаємось, коли вчимося рідної мови, будуючи тим самим все нарощуваний порядок мовно вираженої суми переживань. А з другого боку, і рідна мова, коли я здійснюю артикуляцію світу, в якій потім власне і живу, разом з тим стає завдяки цьому ближчою. Кожний знає,  що означає відчувати мову. Щось звучить неприродно, щось «не до ладу». Це часто відчувається в перекладах. Якого роду близькість цей переклад руйнує? Близькість чого втрачається? Тобто, в яку медитацію ми поринаєм, коли мовимо, яка близькість нас огортає? Причому в процесі мовлення щораз ближчими для нас стають не лише слова і звороти нашої мови, але й те, що цими словами сказано.  Наше уживання в мову завжди означає, що нам стає ближчим світ, що він фіксується як певний порядок духа. Натомість слова весь час є тими фундаментальними артикуляціями, які керують нашим розумінням світу.   «Обживання»  світу полягає у тому, що в процесі буденного мовлення він поступово змінюється.
    Якщо говорити про слово поета, то воно не просто посуває цей процес «уживання» вперед. Швидше воно є дзеркалом. Але те, що в ньому відбивається, не є світом, це не є те чи інше нарешті істинне, що є в світі — це сама близькість, сама ужилість, в якій ми якийсь момент перебуваємо. У літературному слові і в найвищій його формі — поезії, ця самодостатність і близькість нарешті фіксуються. Причому тут ми далекі від романтичних теорій, гадаю, що це реалії. Стихія мови відкриває універсальний доступ до світу, і в цьому мовному доступі народжуються різні форми людського пізнання. Релігійне послання віщує спасіння, вирок голосить, що в нашому суспільстві слушне, а що ні, поетичне слово своєю наявністю засвідчує нам наше існування.

    Переклад Тараса Возняка

    Публікується за виданням “Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.” в упорядкуванні Марії Зубрицької

    Ганс-Ґеорґ Ґадамер (1900-2000) — німецький філософ, який зробив значний вклад у розвиток герменевтики та феноменологічної критики; автор відомих книг «Метод й істина» (Wahrheit und Methode,  1960), «Теоретична дискусія: герменевтика та ідеологічна критика» (дискусія з Ю. Габермасом) (Theorie Diskussion: Hermeneutik und Ideologierkritik, 1971) «Текст та інтерпретація» (Text und Interpretation, 1984). Основна сфера зацікавлень вченого – взаємозв’язок філософії та літератури, зокрема поезії. У своїх дослідженнях Ґадамер розгортає основні концепції провідних філософів сучасників: герметизм гайдеґґерівської думки, ідеї Е. Гуссерля, твердження В. Дільтея, а також дискутує з поколінням філософів-наступників: Ю. Габермасом, Ж. Деррідою. Ґадамер зосереджує свою увагу на таких центральних проблемах, як суб’єктивність, гра, інтерпретація, традиція та істина.
    У «Методі й істині» філософ розглядає дуалізм суб’єктивно-об’єктивного пізнання світу. Ґадамер стверджує, що вживання мови навантажене вартостями та вартісною оцінкою. Ідея об’єктивности та об’єктивного вживання мови — це штучне абстраґування, яке може бути функціонально придатним і можливим тільки тому, що його оточує реальне інтерсуб’єктивне комунікування. Ґадамер розглядає процес комунікування через парадигму діялогу. Діялогічну ситуацію він пояснює як Spiel  (гра), а діялог як взаємодію між гравцями у грі, що керується певними правилами, і передусім як взаємодію мов, тобто безпосередню участь у комунікуванні. Ґадамер стверджує, що наше вживання мови водночас вимагає дотримування певних норм і дозволяє індивідуальне вираження у творчому використанні системи; тому як і у справжній грі, у процесі послуговування мовою, особливо у діялогічній ситуації, важко передбачити результати. У діялогічній ситуації, як і в кожній грі, існує елемент ризику. Що більше індивідуального таланту вкладається в гру, то більший ризик.
    Ґадамер описує інтерпретацію текстів ориґінальною метафорою: злиття горизонтів. Для нього текст завжди історичний, тобто написаний конкретним автором у певний час і певною мовою. Тому ця історичність тексту — природна частина будь-якого аналізу тексту. На думку Ґадамера, читач також закорінений у свою історичність, і така історичність його наближення до тексту є важливим елементом усіх інтерпретацій. Процес читання заанґажовує ці два полюси історичности. Прорив в інтерпретацію настає тоді, коли дві історичності зливають два різні погляди в один досвід. Злиття двох горизонтів творить значення. Це значення не належить ні текстові, ні читачеві, а є результатом взаємодії між ними. Отже, як вважає Ґадамер, відмінність стає мостом, а не бар’єром розуміння.
    Найбільш контроверсійним аспектом ґадамерівського мислення є його твердження про співучасть у традиції, яке стало об’єктом критики західної марксистської критики (Ю. Габермас). На думку Ґадамера, роздуми будь-якого критика ніколи не є «чистими», звільненими від усіх упереджень, і оскільки ми занурені у мову та її вживання, що є суб’єктивним та інтерсуб’єктивним, і оскільки не існує універсальних норм, то ми не можемо знищити традиції, ми повинні все обмірковувати та обговорювати в ній.
    У дослідженнях Г.-Ґ. Ґадамера немає системи розгортання теорії істини, а є тільки численні твердження про тотожність істини із самопізнанням. На думку Ґадамера, ми є такими, якими створили себе у лінґвістично конституйованому світі, до якого належимо, і те, що ми пізнаємо, у підсумку є нами самими. Філософ представляє «я» як участь у бутті-у-світі, яке можна зрозуміти і яке є мовою. Суспільні науки є діялогом, в якому учасники завжди повинні передбачати певний поділ значення. Висловлювання в діялозі — це участь у лінґвістичній грі творення світу, під час якої ми пізнаємо себе як гравців, і пізнаємо як саме граємо цю гру.
Ідеї Ґадамера широко використовують у своїй теоретичній практиці представники школи рецептивної естетики та теорії читацького відгуку.
    Стаття «Про вклад поезії у пошук істини» перекладена за виданням: Gadamer Hans-Georg. Poetica: Ausgewahlte Essaya. Frankfurt, 1977.
Коментар Марії Зубрицької




Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2017 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні