Дурень думкою багатіє                          (Українська приказка)    Коли із висот чи безодні  Самотності погляд зринає,  Про все забуваю, що зовні...  У миті такі починають  З-під маски іронії (долі?..)  Настійливо гупати в скроні  Копитами туги і болю  Думки — необ’їжджені коні.    Цих роздумів збурена ватра  Витискує зовнішній щебет,  Тоді зостаються слова про  Найбільш наболіле — про себе.  Хто я?.. Може, равлик бездомний,  Який по небесній дотичній  Несе серед скла та бетону  Дивацтва душі непрактичні...    І думи про равликів відчай  В незриму вкладаються пращу,  І слабне в нерадісних віршах  Надія про зміни на краще.  Думок я загвинчую крани,  Бо з ними і боляче, й складно —  «Чи краще за іншою гранню,  Де нам вже думки непідвладні?..»    Сплав відчаю, вкутаний в думи,  Є стимул, міцніший від сталі,  Дає мені сили ця суміш  Іти попри все далі й далі,  Шукати стежки без обману  У віршах і вірчих законах,  Кружляти у смерчах туманних  Думок на знесилених конях.    Дійшовши до певної точки  Кипіння душі, там на споді  З найглибших душі закуточків  Уже зовсім інші приходять  Думки — для розради оази,  Серпанки уявних реалій,  Манірна хода куртуази,  Мінливість крихких ідеалів.    І ніби якийсь дивний ключик  Пружини накручує духу,  І думи відходять болючі  Про долю мою — вередуху.  До всього, втішає та гріє  Ще й мудрість, нажита з роками, —  Хоч зовні біднію й старію,  Зате багатію... думками. 
   |