Нема Ґонти; нема йому  Хреста, ні могили...                         Тарас Шевченко «Гайдамаки»      Тоді світало довго, майже тиждень,  бо згарища чаділи і тополі  протягували руки якось хижо,  такі згорілі, ламані і голі.    Вовки минали навіть чорну Умань,  зруйновану не вперше і забиту.  Здіймались в попелищах сиві думи,  вітрами розліталися по світу.    Зерном чіплялись ті, хто раптом вижив.  Замішували глину на полові.  І проростали з бур’янів і тиші  хатки у стріхах, у піснях і слові.    Здіймалася у небо дума думна,  літали голуби над ярмарками...  Моя старенька кольорова Умань,  обхоплена річками, як руками.    Відроджена укотре з попелища,  замішана на крові і на глині.  Із року в рік таки і ширша, й вища.  Та з битими дорогами донині.    Така ж, як і тоді, у ті століття,  у пазусі зі скарбом... і базаром.  Запилена, закурена у літі.  З чужими і донині образами.    Чого тобі, моя лукава мати?  Стели на оксамитах і ніколи  сльози не покажи. Тобі тримати  ще стільки неба, зір у видноколах.    Тобі ще пережити треба сили  синів, які випалюють без диму.  Ти краще би у гості не просила  того, хто ворітьми твоїми гримне.    Моя солодка, скільки руйнували  твоє життя і кидали зі скелі,  а ти одначе під фортечним валом  чужинцю, як своєму, м’яко стелиш.    І віриш у майбутнє, як у казку...  Чи вже не віриш, а вдаєш натомість?  Скидай терпіння ланцюги і маску,  байдужість, і смиренність, і утому!    І покажи усім своє обличчя!  І не мовчи, бо вигориш до кістки.  Ще є криниці, навіть трохи глибші,  ніж гайдамацькі...             І тепленькі крісла,    в яких стають глухими і сліпими,  з яких не видно далі рук і носа.  Вставай матусю, бо піде за димом  добро. І ти підеш по світу боса!    ... Тоді світало довго, майже тиждень,  бо катували ватажків-героїв.  У відповідь – така болюча тиша...  І ми, матусю, мовчимо з тобою...  05-07.12.10.  |