Доволі епіграм,   Бурлесків   І пародій –  Пора вже й возлюбить,  Як я люблю собак…    Складаю оду кращій у природі  Породі найвірніших посіпак.  Служіть – хай з вами буде   Божа поміч  І вивірений долею талан,  Нехай благословля вас Прокопович,  Породи зачинатель, Феофан.  Хіба ж не ви столицю над Невою,  Столику і стоглаву, вознесли  Над ріднопервозванною,  Святою –  В чужого воза Київ запрягли?!    Хіба ж не ваш Сиваш сивушним духом  Пропах в степах – і став уже не наш,  Щоб Катерина – шльондра і псяюха –  Читала свій німецький «Отченаш»  Татарам і козацьким отаманам,  Своєю «вотчиною» нарекла  Дніпровський край,  І в балтицьких туманах  Ріка Молочна кров’ю потекла?!    Історія – закуска лиш для брому,  А бром – інтелігентський самограй:  Живучий вірус давнього синдрому  Додавлює до краю ріднокрай!    Історія… Петро згубив три сумки –  І Сумами місцину наречем,  І порухи незгідливої думки  Пересічем, як Січі крик, мечем.    «Ай, дар природи!» – ляпне Катерина,  І потече «охрещений» Айдар;  «Вор скла…» – і Ворскла,   Славно,   Мов дитина,  «Татуню, – пролепече, – добрий цар!».  Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв –  Хрещеники московської куми,  Мов не було ні скитів, ні ногаїв,  Мов не жили тут вольницею ми…  Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,  Ані тобі Петлюри чи Махна,  І нас із невідомості-халепи  Расєя-мать виводила одна…    На мочарях зусиллям яничарів  В Расєю перевтілилась Орда  Плескатопика,  Виплескана в чарі  Дурман-вина,  Що зветься в нас «бурда».  Пройдисвіти (чи пак землепроходці),  Це ви, ясак збираючи, пройшли  Сибір неісходиму  Й на Чукотці  «Ісконноруських» мамонтів знайшли.  Це ви  Хіву,  Заховану в барханах,  Полоном  В лоно матушки-Москви  Привели на мотузяних арканах  На розтерзання –  Втіху для «братви».  Це ви Кавказ прикоськували гордий  (Та й нині ще продовжуєте – ви),  І після героїчних ваших мордів  Кривавляться сліди в димах трави.  Це ви в Державній Думі і сьогодні  Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,  Завжди готові,  Путіноугодні,  До новозавойовницьких «звитяг».  Немає в світі ворога лихого,  Підлішого за бувших родаків –  Праправнуків козацтва низового,  Москви червоно-білих приймаків!    Складаю вам розлогу антиоду,  Можливо, й запізнілу,  Та однак  Нагода є ославити породу  Клонованих  Московських посіпак.    Я з москалем сваритися не буду  Й могоричу йому не піднесу,  І в суд не позиватиму,  Бо ж суду  В нас чесного немає –  «Фількін» суд…    І рідного – в минулім – яничара  Не братиму на мушку –  Хай живе  В чарівнім світі   Покидь і почвара,  На посіпацькій службі   Жили рве!  «Реве та стогне   (вічний!)  Дніпр широкий,  Сердитий вітер  (віщий!)   Завива…»  Неспокій мій не спатиме,  Допоки й  На посіпаках царствує Москва.    Не сплю і я.  Не сплять мої собаки,  Досмертно вірні й так,  Без ланцюгів…  Дасть Бог, діждем:  Останні посіпаки  Відхлинуть від Московських берегів –  Служити чужині…    Ми ж будем жити,  Миритись між собою після чвар,  І більше не діждуться московіти  Поповнення – скінчився цей «товар»  На берегах дніпрових…  Дай-то, Боже,  Щоб витекло із нашої крові  До краплі все ганебне і вороже  І відригнулось   Матірно   В Москві.  |