1. ПОЕТИ    Небожителі? Що ви!  "Скоромне" вживають,  В рай чи пекло – не вірять.  Атеїсти по суті,  Хоч земної прописки, буває, не мають,  Та гріхами земними до тверді прикуті.  Прометеї? Та що ви!  Скоріш – Герострати:  Скільки диводурниць на землі натворили!  То собі ж самовирок виносять:  До страти!  То себе ж амністують –  Уже із могили.  Божевільні? Якби ж то!  Безоглядно вільні  Від усіх настанов, постанов і декретів,  Що і є наймудрішим у цій божевільні,  Де вбивають поетів.  І не тільки поетів...        2. ЩЕ – ПОЕТИ    Нас рідна цензура виводила в люди,  А далі  Верткий паровозик  Нас мчав по дзвінкій колії.  Були на зупинках овації, тости, медалі,  Критичні кастрації в архистерильнім шпиталі,  Звідкіль вилітали уже не орли – "солов'ї".  Були душотруси, зміїні укуси, спокуси  У вигляді премій, дотацій, лаврових вінків...  А десь у цей час усамітнено-камерні Стуси,  Без примусу зверху  (Бо хто ж їх, крім Бога, примусить?!),  Жили в позачассі й творили уже для віків.    Блудлива епоха царя-скомороха Гороха,  Щербато-ущербні, окрадено-зганьблені дні  Стікали потроху, на порох стирались і мохом  Липким обростали, чорнобилем-чортополохом,  Щоб людство забуло,  В якій це було стороні.        3. І ЩЕ – ПОЕТИ    Реабілітована вже тема  Й нібито засуджена система,  І на волі в'язні,  Навіть мертві,  Символічну долю здобули.  Вся Вкраїна поминає Стуса.  Голова поета сиворуса  Випливає з табірної тьми...  Воздають хвалу самопожертві,  Творять образ нового Ісуса –  Можуть все!  Одного не змогли,  Як і завше:  Віднайти Іуду  Й притягнути, підлого, до суду,  І назвати імена катів,  Що, напевно ж, ходять поміж нами,  Сяючи зубами й орденами  Над блюзнірським спаленням хрестів  На могилах страдників-пророків...  О часи жорстокі! О неспокій  Чесної і хресної путі!  Доки ж це триватиме? Допоки  Не на користь будуть нам уроки  Наших репресованих століть,  Наших закатованих повстанців,  Бранок всегулагівських і бранців?  Нам би їх не тільки пожаліть –  Калинців, Світличних та Осадчих,  Чубаїв, Руденків  І терплячих  Їхніх всепрощальниць-матерів!  Нам би їх не тільки пожаліти,  Бо ж вони – неопалимі квіти  Серед попелища цвинтарів.        4. І ЗНОВ-ТАКИ ПОЕТИ    Як гарно починали ми тоді,  Наприкінці хрущовської відлиги,  Такі наївні, чисті й молоді,  Мов проліски з-під танучої криги!  Писали так, як визріло в душі  І в розумі відстоялось кринично,  Відмившись від багна  І від іржі  Очистившись –  Воістину лірично.  Та потім – враз! – морози і пурга  На всіх широтах, на усю країнність:  Від пряника гіркого  Й батога  Різкого  Розгубили ми наївність.  За грати ж бо – не тільки Калинця...  В могильний морок – не одного Стуса...  Читать скорботний список до кінця,  Їй-богу, я не можу  Й не беруся!    Одних навік зарито в мерзлоту,  Других живцем затоптано в мерзлоту,  Зачинено у клітку золоту,  В стукацьку завербовано роботу...    О час ганебний брежнєвських зірок,  Принизливих андроповських "новацій"  І штормових черненківських овацій,  Що допекли до самих печінок!    Нам соромно сьогодні.  І вовік  Нам сорому не збути й не забути,  Ми – покоління вроджених калік,  І наша кров із домішком отрути.    Нам треба все змінити у житті,  Щоб знов не розчинитись в "концентраті"  Серед смердючих лаврових листів –  Поживою для партогеростратів.    А нам за діло братися пора  Громадою,  Сторуко і стосило,  Допоки ще із кінчика пера  Не кров на аркуш капле,  А чорнило. 
   |