***
Зима, як жінка, міняє позу,
Морочить душу, туманить розум.
То хоче глибше у сніг зарити
Вчорашніх вражень дереворити,
То хоче ззаду поцілувати,
Обводить пензлем важливі дати,
А то, як дівка у сні дволикім –
Її лякає раптова близькість.
Біленькі перса під ковдру пряче
І страх стрибає, неначе м’ячик.
Холодні скроні вкривають роси –
А раптом осінь заплодоносить?...
Бере у руки усе, що треба,
Вдягає… Пестить… Приводить Феба
І каже: «Грайте мене по нотах!
Я віщувати вам буду доти,
Допоки крига. А там, по кризі
Ідіть на той бік». Проміння злиже
Сліди кохання, сховає в прозі
Усе, що грілося на морозі.

17.01.18   ©   Василь Кузан