Згадала я, всякі банальщини,  як бувала в бувальцях цієї війни.   Запам'ятала аж шість п'яних   прибайкальських залицяльників,   що вийшли сухими з війни.  Я, така стара файна баба,  а згадала каральний марш  під напад  капралів   на страждальницьких  катафальників,   на замітальних стариганів-асфальтників   із засідки, там, як дали драпака  тама-а, в Качальниках.   Фіг-вам, брати язика в тямки,  мої  хватальники, я, стара баба,  загадала, як тіпалась  на білих плямах війни,   там в шахтах бісились   наші бійці, їм жили тягли,  і бій-тарам за наших   рибальських фазанів,    в самій їдальні начальниці,   в кримінальній армії,  я очима згадала всіх,  навіть підданих шаманів  як змішала батальні банани    в італійський вальс,   як танці мальтійців   з машинальним фаршем з баглаїв.  Фіг-вам,  живцем нас,   братульок, не взяти,   ай, за саджальників - жаль узяв,  як в надламі п’яльців ті   кляті байди забивали всіх на війні.   Я, стара баба, а згадала,    як затямилась лякатись  на приаральських тральщиків  під час скандальчиків  із-за авт  і машин.  Так, тими днями   я зібралась в надії на мир. -  Я цій всій крімінальщині   в країні висказала:  -  -Затям як рвати  ці ями,   це наш причальний фіміам! –   Я завжди  запальна,   з ім’ям патріархальним, Орися,  віддала  в партизани   всі таляри і золоту ламань,  віддала всіх живих синів,   віддала всі заставки з ятаганами,   сама завжди від бальзамів п’яна,   так замахалась з ними.  Згадала, як бачила завади   які  впали на камінь, які затіпались,  хваць-хваць, - там, тама  на дамбі   закачались мани, замахали живим,  на край світу  спіраль  мигав і мигав, -   а я встала,   і впала, -   така патріархальна війна, -   полуда фатальна,  навіть всім закрила очі,  тоді на смерть стояли брати,   жаль,  як каралась, за них.  Ай, я - стара баба, а   загадала,   як стріляла в шайтана Паміра,   він звадив мій імідж-імам,   мій  скіпедр-храмик, мій,  він заламав нам всі брами в храм,   я заваландалася   з тими брамами аж три дні,   на річці в  Крамарівці,    як в малярських Андах,  -   я їх, п’яних майстрів,    звідтам гляділа  від півдня, -   бачила, як їхні діти в аквалангах   рискали   скарби давнини, -   да я стара адміральша, -  я хтіла від них три брами для храмів, -  я, при всій живій пам’яті   завжди працювала в храмі.  Да, така фатальна, - і на всіх живих  чхала - ця війна.  Там, цих майстрі-братів   гнітила біда і чиясь пиха, -   всі наші  рідні прийшли, -   впали ниць біля них, -  шпитальних  пацанів   скидали в звіряльник   всі, як астаральні майстри,   заридали від їхніх чарів,  як виникли майстри храмів з янголів –   з-під хмар вийшли пташки-брати -  впізнали, їх страшні жінки, -   ці кляті, кам'яні баби, -  які ясні лики з-під хмари, -   хіба для ласкавих бабів.   А хіба від діяльних  зваб  я   хиріла  в ліщині старій.  Далі навіть в стид   плакати і спішити іти  в райські прийми багатих хат   скрізь залізні грати  аби пізнати і признати   листи від святих,   там в бажаннях  ясно   засяяли  і заспівали  давні ясні  вірші   загнаній від щастя  мамі Світлані,   і бачити її  в драмах-ярах   і в загадках лип тієї війни.   Так, наші пісні забрані, -   ти їх не чуєш,  їх м-ма-а!   Як їм вірити  в тисячі   щирих мрій,   як вдарила ця дурна сила.  Заграй мені щастя   із відкритих звитяг,   і з чистих надій.  Дарма,ай,  велика різниця, -    чи завітати уві сні в світ краси її,   чи впасти на магістралі   зі сміттям на мінах , -   ай, скажіть, бабцю,   як  завівали тоді зірки, -   дивись, - як впала зірка і зникла,   дивись, найближча зірка, -   не задирай носа, -  загадай бажання,   так, ні, а ти залягай   в гаях біля хатинки спати,   дивись в зірки на Лугані. 
 
  |