***1***    Я знаю, -  пропащий.  Я знав   непутящих.  Я чую твій крик безстрашний.  Я відчуваю себе болящим.  Всередині серця   б’ється усе нутро.  Я чекаю тебе схвильовано.      Дощ ллє добрячий.  Я зустрічаю розводящих.  Я бачу  тебе непосидящу.  Я потрапляю  в очі  твої безстрашні  І ти біжиш в тільняшці  обіймаєш мене занепокоєно.    Я цілую тебе файну.  Я радію, я плачу.  Ти будеш зі мною   завжди безшабашною.  Більше нічого не пояснюй.  Я знаю все, що нам залишилося  тихо шептати дощу   спокійно «люблю».    ***2***    Мудро отак, – піди ж ти,  –  спасеннице, - в спів! –   винуватице!  – в лоно.  Носа встромив у готель,   у світ з неблизького, –    та йди собі з гвалтом.  Глянь, грішний датує   останнього козиря,   він затягує зашморг  і падає в золочений гроб.  У ложці святої води   сяє  шедевр над куполом,  пам'ять – поставить   нам у вічі здорове тавро.    Впійманий схрещує    смартфони  тайнописом   поперекохалих.  У поті чола   втрачає схоластику   оксамитовий сфінкс.  І тут сепаратний   терор вриває голови!!! –   крик  – струмом наляканих.   Усіх навкруги тельбушить,   шлейфом крові   умиває мій  пінк.     За душу бере   шизофренічний шквал   сирен з перехресть.  Чути шиплячі гуми   великих цабе   навкруги магістрату.    Я бачу не далі   рожевих магнолій –   в очах чорний   чурек-людолов.  Вінницю мухи їдять,   фейси якісь і червень-хрест   виспускаю тебе, як втрату.    Двір похитнутий   під вирвану руку, –  він накивав п’ятами   в  загиджений герць.  За димом пішли   застиглі личини, -    обідраний встав,   я в груди підбитий,  кров в жилах  застигла,   лежу на узбіччі, це  я,–    а всі мої гроші -–    мішком загребти.   Я, ще тихо конаючий,   витяг з грязюки огризок   своєїсь з чолобитних.   І вмер…    ***3***    овалашений вмолотив   пухкенького неба  прицмокуючи губами    утерся лівицею  розкаяний розбаяв   всю пащу в комашнику  і праворуч скраю зжер   бідолашок яйцеродящих   путяще-пропащий вкусив   у пращура первородящу  все оглядаючись спершись   на страждаючу Говерлу   уминає на конаючому   обрію запашну Україну  пожирає її багрове   умираюче сонце   і підсилює себе  потім смачно чавкає   і моргає на мою конаючу любов  ледь проковтнувши   півкола макухи   пожовклого місяця    він загамкав лоточок  фісташних зірок    отаке  безшабашшя  розгардіяшив   лукавий ненажера 
 
  |