Вихлинули з річки, з Бугу,   дружні білі ручки, і щирі щічки.  Біліють дві тучні дівчини,  дві Юлії, в жужмі липнюють.     Біжу із річки Бугу,  втік, встиг, -   Устим вислизнув з-під рук Рімми.  Зігнуті в три знімілі дуги   тут снують в тузі    дві цімульки, пильнують   вигрій шульги Людмили.    Між тим відбіг Устим   від вижижки Віти і ліг зі слізьми,   відкинувшись в піску,   схнюпившись... він любить її…    Сидить тут шпигун Христі,   сліпий дід мутить виручку.  Вільні думки ниють в луну,   лізуть в чужі люмпи сили,   в хвилючий шум кругів в Бузі.    Він любить іскри дружини.   Сліпий хитрун Сидір Кузьмич з Вижниці,   крутить під три музики,   здуру трубить гуртуль.  Цуцику Джурі крутить   стиглу дулю із руки дитини.    Відчувши злий дух   вишіпту і флірту Люби,   викрикнув світу, мій кум,   будівничий Фрідріх: «стій!».    Міцний тулуб Люди   вислизнув з купини в кущ,   Зумить куций фрі-грім   з сумнівів, з дрім-руху  Вінниці, під стрім,    спугнувши хтивий   кульбіт Луїзи в Бузі.     З’ївши вигур, і ні гу-гу,  вибіг   з близьких кущів Кирилівни   з кимсь з упирів війт Тихін,  чи упився, в лютищі вирішив    вилізти з нужди ушлий,  рвучкий жук.    Скинувши крижу, блищить   чубчик на Людвизі.     -   Привіт, тузик Русик!   -   Скупнувсь,  діду Кузьмич.   Ви, діду Мусій, скурили цілу трубку!        - Скуштуй, Устим, кукурудзу!  -   Ні, куди,  тут цілий пиріг, і дикі мухи.  Грубіють їх гидкі, смутні душі.   Дуріють, викручують  ціни  під цілі вулики мук в Зіни. -   Зітхнувши, присів   сліпий дід Кузьмич.  -Дід, дві миші гризуть в мисці   цвілий хліб. Дід їх убить.  - Убий.    Тут любі скрицівки   джинів.   Грицьки цілують губи Килини. -  Тютюн-змій увів хитрунку   Вірку у ключниці Нінки! -   Уліз в її смуглі груди,  любить   її прірву, блисучий вусик  її брів!    -   Тут, міцні джигуни пильнують цибулю,  -   шуткують три кріпкі  Віри під  стійку Міши, -   -   Пліткуюють з міхурні в Дусі,   зцілюють пухирі в Кузьмичів,     -   Уй, здують всю шкіру спини Інни,   зіпруть із жиру в чмур, -  дідів бурдюк упрів, -  вичують свій хліб у смузі,   чумні,  дурні мухи,  кусючі мухи, - прикрути їм Ісус, -  нізвідкись тут міхур  звів сили, - у-уу,   їхні ці співучі шуми,  ну, влучи їм в  чумні,  хвилючі,  круті тулуби цю біль!    Ці стрункі хвилі б’ють цупку Ївгу у ситій битві,  в груди діду Дмитру Кузьмичу лиють густий піт,   в пусту, худу піч, в дурну ніч бубликів у кішки Мурки,  уміють пічкурі тут бути зуючими, трішки глухими.     Притихли сюржурні куркулі Вінниці,   Ідіть збіглі, видутлі, дужі вітри-стриживці.  Живуть з укіль Луцьку пишні буржуї.   Успішні видумують їм  виручку з усіх.  Всучили в ніч мугирів з Ґирлиґу.  І дують нізвідкіль жежелі духів із шуб.     Витрусились звирубичі з міцних дубів,  буйні птиці-джигуни спустились з гущ,  в кумирні, в млини, вийшли з гнузд, з крух, з трущ,  скріпилися кліщі в лузі у мурщіці в крушній гуцлі.    Тю, чути чумні, ілюмські  звуки, уй, чути гул з крипти.  Сюди, в ліси з гір, пішки їдуть тільки хитрі злидні.   Тут, усюди, у ніч білі ниви, чути виски всі лютих, усі тут зникли, -   ні духу, ні слуху, ні пуху, - тільки мутні пучки джгутів від них.    Притихлі хвилі Бугу вглиб  тськують буцім міст внизу.  Пливуть стійкі в гурті  в зіпрілу дурницю тітки Кулі.   Чи в душиці прихильні   мурки призупинили їх від згубиці.   Чи сплюнули  мрію й віру  з пильних  вуст в гнів світів!  У скручній пилюці крутить   путь війтів в Крим.   Тут ти чужий усім.  Улізли кримуки ситим в зуби,   вкусили лиху щуку втіх.  Відчули  щирий тихий   сміх духів з усіх стріх!      -   Діду, ти вирішив жити в Криму?   Діду, викинь свій білий «Жигуль»!  Ні, ні, - усміхнувсь дід.  Ну-ну, Устим, -  утнув в сухі, блискучі зуби між тугі губи   круглі міцурки тютюну. Курить прудкі цурки.    -   Чи ти здурів, ти, - чур, внучку,  ух, Грицьку, куди  уліз, під жигуль!  -   Діду, діду, ці луччі, - ти зумів скрутити,  прудкіший шнур у струмі.  Здув дух  їхній дзюркіт сліз   вивів у крик, у більший   джикуль гніву, - біль викурив,  -  діду, цілу трубку викурити    в хрипку лють.    Скрути їм, дулю, діду Кузьмичу,   Вистиглу вилунь, гірку любінь  із цих жил скріпив дід хижнюків-жуїрів.  Із суспільних  друзів з Ґулудзів    звулицюв  тінь у цій удусі присутніх.  Скулить дзвін: «У скрутних сусідів - судді скрізь».      Дід Кузьмич видув усіх сліпнів,  видув цих квилих трутнів зі стріх,   їх підтримують рідні, під шум лісів.    Люди, ці джурні випруть їх   із збудних  мікстур  в духів,  зрушуючи структуру   цупких грунтів в Бузі,   їхні міцні груди   відчують тиск   в бурім Дніпрі.    Змінись, німе, в ці рішучі дні,   підріж тріснуті путівці вимурлів.  І всі думки міцні від туги. -   Крикнув сліпий дід Кузьмич. -  Ну, ти відчув, гріх любити,   зник гіркий дим в Криму. -  Ну, дуй сюди, внучку, -   вибухнув злий дід: зірви цю липку.     Брудний і худий Устим   тішиться із піни в Бузі.  Ну-ну, зустрів у дружбі   міцні гурти в Дніпрі.    Ти був щирий в співгніві   і вичулий з улюлі.  Люди живуть у житті,   чужі тубульці відсутні,   ми тільки - в душі Криму.    -Діду, чи звидніють душі Криму тільки лютим людям?   Зі скрипу плющні мить в думі цмулить дідів сум.  Другий унук Юхим  нюнить усім підступну дурню.    Дід Кузьмич був убитий в Раївці. Три кулі - в дулі.  Відсутні духи трудились з ним в цю мить.  Він зміг зникнути жити і зміг би вилізти в прірву. 
   |