| Я той, хто не зміг вчора знайти в степу гой-трави.
 Я ще шукав в полі
 колір чепурної душі.
 Яка вона насправді є.
 Так і не вдалося знайти.
 За те бачив, як зривається
 спрага стрижів над дахами хат.
 Десь там мій дім?
 Невже,  новий орел літає
 над банями  Лаври?
 Юнь небес, ось я, сокіл
 Так, у скелі я прожив
 весь свій бентежний вік.
 Серед перлин печер мій  скит.
 Там сію хліб із живиці, із жаги,
 там своя сіль від сліз верби.
 Я живу через міст, через схил.
 Орел окинув зором обрій.
 Чую клич молодих журавлів.
 Там сміх дітей на запах вишні,
 що цвіте десь в уяві над гаєм.
 Ось обвали круч Дніпра і ровів,
 попід річку глибокі  печери.
 А там добрі дуби на горбах не цвітуть.
 Он там мій рідний край-сад,
 і тут, і там - щедрі барви в очах.
 Там є мед лип і гіркий полин,
 там є тік терпких злаків.
 Це ж бо первоцвіт  сяє.
 А там далі, на північ стани і лани.
 Дороги-вертуни біди-пандемії.
 Сумний  дим в лісі обгорілих ялин.
 А там на південь отави Божої ріки,
 десь там нещастя моїх крил.
 У злеті бачу, як дика брожа
 цвіте смертю в степу.
 Обрій райдуг не грає на сонці.
 А мій край-сад вже не знає
 кагали горобців,
 що рвуть собі під мій щем
 буйні квітки слив.
 Ошалілий світ мій.
 А цей рай-сад вже не знає
 ватаги шпаків,
 що клюють під мій сум
 стиглі потріскані вишні.
 От і нині тхне рай пеклом.
 Де я у нім? Одні амбразури.
 Це тут - мій хліб всотав ковил.
 А це обабіч світанку - зріз шовковиць.
 В отой час бачу в очах згар і покруч,
 і по здвигу шляхів суєтну  тугу осокорів.
 А це як на тих яворах обвал нового  яру.
 А на хвилях Бугу  в блакиті
 розгледів траурний вальс лелек.
 Ні. Не вірю.  Мій молодий дуб
 упав уві млі. У криниці - був яд.
 Смак весни не чую. У запалі запах
 квіток не чую на горбах шум пчіл.
 Смак весни - це дар від бентежних дощів.
 І це найдошкульніші чари цієї весни.
 Цей мор не для віч.
 І даю гін на крик лелек
 |