Невідречені скреси зими.  Без тебе призве мене вітер.  Пережиті миті ще живі в серці.  Виженіть мене геть з печери.  Цей вечір прийдешніх вітрищ.  Три білі кішечки підвидерли печери  від кривди, від примх, від пільг.  Безсмертний мій лебідь   прилетів в день віщень.  Врешті ти, сич,  переміг зміївниць.  Викличте тепер вітер-дівчище.  Летить через мене в житіє  жертвенних предків,  крізь степ. Вже більше   вінницьких свистів   житиме в жмеринськім степу.   Земні переливи в зерні, -  не зникне нестерпне селище.  Привезли бездітних дівчищ.  Стриже їхні жертви зрілий легінь.  Цілий гін від третини всевишніх стер   мене в дрібні ритми верлібрів.  Тільки  терпець не зірве і не вирве   цей вертеп із лебед відречених,  щей причепив дівич-свист.  Зелений Ліс. Пеньки.   Деревце-підперез.    Ти, перевесле, нині йдеш   в перезимник з первісними,  зберегти тщетне в зелені степів.  Ти пізніше пересверчений   синій кречет, крихкий, без сил.  Ти, клест,  без вечері, без легенд  викреслений з грецьких джерел.   Гнівиш відьм і великих предків.  І все рве кіндер свій вихрест.  Сизі стіни печери. Сивеніють стелі.  Перші двері. Треті двері. Четверті.  Без смерти живе день зневіри.  Виселив вершників з-під стелі.  Невидимі перелітні сили-крихітки.  Звик весь свій нестерпний вік   йти геть, вітрище зі слізьми, -   чи ти не згинеш, і сміх під стіни. -   чи  ти весь стимериш кістки,   вигримиш дивний безмір,   хрещеник від землі здійснивсь,  зціливсь в битві з мегерем.    Ти вмів склеїти свій безкрилий  величний витвір з мертвих слів весни.  Невже це квітень, щемить серце,   ти звик летіти в степ з березнем.  І все дикіше квітне січень без свідків,  житимеш тепер бевзем,   небезгрішним,  і в день виживеш в гієні,   випестиш себе,  і в ніч зникнеш, і вимреш   під ситий лицедій-гріх.  І все гіркіше призве Семен белебнів  в хиже-земне, в пекельний степ.  І в безмежне прилине і мине піднестись  в безсмертельніше, - в підле вижене гнів.    Десь вистелить степ сивий сніг,   лише цільне не вимерзне,  приплине вітер, і видере  всі стріли із мене,  і не діжде мій привид   твій міцний меч сили  від небесних птиць приї.   Сині тині. Темінь з глибини.    Невже не спітніє серце,   вислизне вій ґерцем,   грішне вистигне в печінці,   злий тепер січень.   Втішний червень.    Щедрий липень.  Віщий серпень.    Первісний вересень.  Тільки бідне перед себе   видивить ці ниви.  Вісник степів переверне   рідне в чебрець-тінь.   Ще мій день вщерть стерпне,   визріє в стрітенії.  Перелітні тілесні птиці без межі.  Прилет Єви без перелесників.  Тепле джерельце вижере  смілені сріблені іги мерців.  Він, крицевий бегер,   і в нім зникне, крицевий.   Єдине - миле дівчище.  Згризе весь хліб.   Німе, підле, грізне від війни.  Біле лице лише  цвіте, пізнє.   Вечірні відшепти зледеніли.  Ще в етері сліпих кревів ефемерне.  |