О, Слово, відрадо моя, хоч Ти і невидиме зовні,  Я знаю, Ти чуєш мене і голос моєї душі,  До Тебе звертаюся я, поет, заклинатель безодні,  Сумний, ніби змилений кінь, що стиснув свої ганаші*.    Минув я такі рубежі, такі перейшов переправи  В бажанні колись осягти найглибшої суть глибини,  І в серці не в’ються вужі уже ні користі, ні слави,  Там — відчай підсилює біль й зневіра вповзає у сни...    Згасає вогонь у думках, частішають сил перебої,  Зростають лиш відчай і сум, від них — все чим далі, тим гірш,  І іншою стала рука, яка починала з Тобою  Змагання створити колись найкращий у Всесвіті вірш.    Велінням небес (чи таро) надірвані нерви і тяги,  І зараз насправді, як є, я перед Тобою стою  Не бравий картинний герой, а сивий сумний доходяга,  Який серед слів самоти складає молитву свою.    На аркуш лягають рядки, шукаючи виходу-броду  І спроб оминути капкан нудних і предовгих тирад,   Затиснуті в слово думки — посмертна хистка нагорода  І муки довічні для тих, хто творить такий концентрат.    В рядках, які не додають, на жаль, оптимізму у віршах  Від думки чи стержня думок вже не відвертітись ніяк::  Безсилля своє визнаю, як є, перед величчю інших,  Більш гідних за мене у всім, і значно стійкіших, ніж я.    Тому буде чесним зійти з маршруту й, зібравши всю міцність,  Відкрити кінгстони, раніш спустивши беззвучно свій стяг  Й пірнути у вир німоти, а віршам знайти їхнє місце:  Зібрати у папку й без слів — все в кошик, який для сміття...    Та раптом, немов дикобраз голки розвертає миттєво,  Невимовний згусток жалю впинається в думи сумні,  І я, все покинувши враз, витрушую кошик сміттєвий,   Частинку самого себе з тремтінням шукаючи в нім...    А ось і потрібний листок колишніх поривів буремних...  І... Диво... крізь сумнівів тло спинається... ще раз... і ще  Маленький надії росток... а може, я йду... недаремно,  Й тепліше стає на душі, і я розпрямляю плече.    А потім поволі в думках плече розпрямляється друге,  І вже відчуваю в очах чи сльози, чи просто росу,  І ніби незрима рука надійного старшого друга  Мене відрива від землі, щоб Слова побачив красу...    І вкотре уже голова гордині лягає на плаху,  Й встає у святій простоті, і Віра спалахує знов,  І граються ніжно слова зі псами Чумацького шляху,  І кажуть, що знають вони, як виглядить Слово-Любов.    О Небо, Ти долю святу поету даєш, чи собачу,  То б’єш його боляче, то здіймаєш його в небеса,  І бачить він там... Самоту... Чому ж він Любові не бачить,  А вірить лиш тільки у те, що може помацати сам?..    Ти віру мою освяти, щоб міг я колись (не раптово!!!),  Йдучи по стежині своїй туди, де ніхто не ходив,  Стерпіти і меч Самоти, і Тишу Найпершого Слова,  Щоб пити з джерел Забуття Неспокій... Це Диво із Див...    А може, слова — це капкан якоїсь небесної змови  Для всіх нерозумних сліпців, і кара за це не мине...  Вручи моїм, Слово, думкам з живої алмазної мови  Клинок, і коли щось не те, щоб різав одного мене.    Несу я в незнані світи свою поетичну валізку.  О Слово, мені поможи із вірою в цілі святі  Кентаври-слова обійти, приспати слова-василіски,  Щоб змійчик спокус і гординь сконав в Ахіллеса п’яті.    Хоч трохи мені освіти шляхи в невідомі основи,  І серце наповни теплом, хоч, може, це серце й дурне,  Щоб міг я і далі іти, не зрадивши вірі у Слово,  І впевненим бути завжди, що Слово не зрадить мене...    Поняття два «рима» й «поет» не завжди близькі чи тотожні.  Не знаю, це кара чи дар, та знаю, що як не крути,  А Небо спитає колись за слово написане КОЖНЕ,  О Слово, дай віри і сил мій шлях без лукавства пройти.    .....................................................................................    Що ж ви так ось без куражу, думки неприкриті і голі,  Розхристану душу на стіл негадано винесли всю  І вкотре над віршем сиджу й тремчу, як тремтить алкоголік,  А равлик кричить із душі: «Там стій! Не підходь! Укусю!..»  |