Вольдемарові


Обожнення не буде. Я - без крил.                  
Координую рухи - по падінні.
Наш мікрокосм завбачливо твори,
Сади бузок і розмальовуй стіни.

Запрошувала в казку, але ж ти
Не віриш у інжир на гілці груші.
Моє кохання – довгий серпантин.
Моя  зневага – то шпаркий Везувій.

Мене боготворити? Можна… Ні!                    
Ти біля мене спи - рахманний, милий,
А я вставатиму нечутно на зорі -
Щоб в кратер напівсонний сліз улити.

Й тоді розквітне наш наступний день.
Тоді - по землетрусі - вкотре впевню:
Світ – нерушимий: килим, секретер,
В оправах із лози верцадла, стеля...