1

Ти зібрала гріхи, мов речі.
Мрієш сісти на потяг до раю.
Клунки звично муляють плечі...
Попід вишнею сірий лягає,
А картатий - зола дому-пекла -
Спину й пальці остиглі гріє.

Язики вогненні примеркли –
Бо з небес опадають мрії...

2

Потяг
         в далеч
                     протяжно
                                   прогув...
У відлунні – скорбота прощання.
Запізнилася... Кажуть, був
На сьогодні до раю останній.
На пероні стояти? Зима...
Захолонуть у валянцях ноги.
Ти по колії
                  в даль
                             побрела
В невідому захмарну дорогу,
Щоб люляти днів скарб дорогий,
З ним же легше - в дорозі до раю.
Міх сіренький – безпутній твій син -
„Мамо, гину... Вернися...”- благає.
Не зважаєш, вимолюєш Путь.
Кружеляють байдужно сніжинки...
Шкутильгаєш...
                      Ось маки цвітуть...
Ось полями гримкочуть обжинки...
Косу клепле вусатий ратай...
Потяг
          з колії
                    в небо
                                 злітає!
Ти не пройдеш крізь раю врата –
До землі гне тягар, пригинає.

3

Ти блукаєш, сердего, ще й досі?
Теплий клунок намуляв плечі.
Осріблила зимонька коси.
Віддалила від неба втеча…

Сходь із колії, йди в Божий храм!
Де ж твій син? Попід вишнею - голо...
Для святенниці колія в рай
У сталеве зливається коло.