Я йшов під гору, день згасав.
У мріях ніс одну надію -
зловити тіні, що синіють.
Я піднімався, поспішав.

Чим вище йшов я, тим ясніш
ставали обриси далекі.
Та поступ мій, спочатку легкий,
поважчав після бездоріж.

Вже через силу дряпався,
світліли гори, а вершини,
хоч день, здається, завершили,
ще сяяли і вся земля

прощальним світлом обняла
мене у цім важкім поході.
Та бачив я - між гір, на споді
вже ніч долиною лягла.

І лиш для мене вдалині
сміялось деннеє світило.
Усе кругом на мить застигло,
щоб день продовжити мені.

Ступні палали стертих ніг,
поти стікали ручаями.
І тут прийшло мені до тями,
що я свій день продовжить зміг!