Я не можу без Вас! Я навіки втікаю од Вас!
Всі негоди мої розбринілись, неначе цикади.
Розсупонились кіньми мої непокірні слова.
Я давно так не пахнув. Давно так, о Вандо, не падав!

Ваші риси втікають у прошви блідих подушок,
Ваші рими десь тануть, і я їх не можу ковтнути!
Якби був біля Вас, то я певно од Вас би пішов,
Із корінням дуби на шляху вириваючи люто.

Я би гори розбив, я би ріки над Вами простер –
Хай клекочуть і крешуть над Вашим осіннім волоссям.
Я б не зміг Вам прожити, я б Вам неодмінно умер,
На олтар Ваш поліг молодим схарапудженим лосем.

Хай мене покладуть, мов на мари, на Ваші слова.
Я на них долечу, як на крилах зелених і свіжих.
Сірим жайвором я повернуся у Ваші жнива,
Вашим гострим серпом тайкома собі пальця поріжу.