Як важко шелестить твоя одежа мокра!
Як важко дощ іде. Такий неправий дощ.
І з бур’яну душа як визирає вовком.
А краплі по хребту уздовж усе, поздовж!

Як спина блискотить і як скидає вітер,
а вітер навісний і ласий до розлук...
І хочеться сурмить! І хочеться служити
архангелом нічним осінньому теплу.

Як рукави горять! Достоту, як стожари.
Так ніби цілий світ украли рукави.
І як тремтить той світ, як він благає кари,
бо голова твоя не згірше булави

в сяйнистих ручаях розвитого волосся.
А вже знесилів дощ, змарніла течія.
А на хребті твоїм, як на кленовім мості,
останні краплі вже, як вартові стоять.

Ще трохи поживуть, і всохнуть, невеселі –
такого торжества не буде їм ніде...
Зостанусь тільки я на золотій орелі,
на кульчику твоїм гойдатись між грудей.