На Україні раптом стало тихо.
Чорніють хмари. Вітер підвива  
на цвинтарях задавненої пихи,
де бадилинням проросли слова,
поховані в закинутих могилах
повстань і війн, пісень і просто мрій, –
тож тиша нишком кореніє в жилах
того, хто болем поки що живий,
але вже розпадається поволі
в пустель і пустослів’я ниций час
на спогади, на молитви, на долі
усіх, що будуть, будуть після нас,
бо хай німа
                сторожа кладовищна
у загорожах
                 лад дає траві,
та їхні скіски
                  вже гнівливо свищуть
і зблискують,
                    як блискавки вгорі.