Сонце кристалічних бадилинок
прогоряло наскрізь, до повік.
Лезами розпечених сніжинок
світло краяв металевий сніг.

       Сумно свій видзвонювали джаз
       в мікрофоні звуки безборонні,
       наче себе хтось в останній раз
       на дитячому грав ксилофоні.

Тіло вже занурилось душею
у стоячі хвилі небуття
й зореліт старий спотів іржею
в спеці цього неземного дня.

Рушіїв його затихла фуга
і, в обшивку вп‘явши сотні жал,
вже розпочиналась справжня хуга
й наметала на мене метал.

Потім викорчовувала шпарко
і опори, й спогади, й думки,
щоб сумне не розлітання кварків
від Землі відтяти навіки.

Та на ній хтось зойкнув на морозі
й виявився припнутим ізнов
нервами до тіла – чуйний розум,
як до серця венами – любов.