Авторський переклад з російської


* * *

Життя затиснуте в житло убоге,
Немає неба – зверху теж стіна.
Приходить час – харчі, порядок строгий.
Та погляди пронизують сповна.

Під пострілами зорів неминучих,  
Безвладний, нерухомий, цар звірів,
Лежить спокійний, гордий і могучий,
Що слабкість визнавати не зволів.

А за стіною левиця – дружина –
Лежить, і горда й царствена, як він,
Та ніби ворухнутись не повинна,
Щоб стогіну тримати вир і плин.

Вони лежать спокійно. В сильнім тілі
Приборкана рухливість наче спить.
Невже у грудях, ніби у могилі,
Так тихо, як здається в дану мить?..

Вона встає. І стогін, без наснаги,
Зірвавшись, полетів… упав… закляк…
Як хвилі сплеск, що не послабив спраги,
Як погляд, що бажав, а не досяг.

У відповідь – розлив ріки нещастя…
І водоспад туги… і мрій обвал…
Цей стогін грізної раніше пасті
Жахав сусідів спогадом потал.

Сприйнявши спокій клітьового раю,
Сховавши простір вільний в забуття,
Почувши лева, скупчившись до краю,
Тремтять лякливі звірі за життя.

А він – у спогадах його гнітючих,
Безвладний, нерухомий, цар звірів,
Лежить спокіний, гордий і могучий,
Що слабкість визнавати не зволів.

--------------------------------------------------

* * *

Жизнь втиснута в убогое жилище,
И неба нет – стена над головой.
Всегда в одно и то же время пища
И взглядами пронизанный покой.

Под выстрелами взглядов неминучих,
Безвластен, неподвижен, царь зверей,
Лежит спокойный, гордый и могучий,
Не признавая слабости своей.

И рядом, за стеной, подруга-львица
Лежит, горда и царственна, как он,
Но будто бы боясь пошевелиться,
Чтоб удержать в груди бурлящий стон.

Они лежат спокойно. В сильном теле
Движение обузданное спит.
В груди, такой огромной, неужели
Так тихо всё, как кажется на вид?..

Она встаёт. И стон её протяжный,
Сорвавшись, полетел... упал... затих...
Как всплеск волны, не утоливший жажды,
Как взгляд, который дали не достиг.

А он в ответ – разлив реки несчастий...
И водопад тоски... мечты обвал...
И стон неумолимой прежде пасти
Соседей в клетках и теперь пугал.

Уже признав покой стального рая,
Забыв простор лесов, степей и высь,
Услышав льва, трусливо замирая,
Дрожали звери мелкие за жизнь.

А он, воспоминаниями мучим,
Безвластен, неподвижен, царь зверей,
Лежит спокойный, гордый и могучий,
Не признавая слабости своей.