Поки, вітре мій сивий, ти пишеш листи
гострим склом по пергаменту серця живому,
намагаючись шкіру товсту прошкрести
у мовчання моє, у байдужість і втому —
я до тебе крізь товщу земну й крижану,
крізь бетонний непотріб усіх нагромаджень —
всім єством здичавіло і спрагло тягнусь,
всім пластом, всім корінням, засушеним майже.

Я — податлива глина з прадавніх глибин,
шкарубка й затверділа — гнучка та слухняна.
Розімни мене в пальцях. Що хочеш, роби —
лиш зніми, наче гріх, каламутну оману,
віднайди в її надрах фігурку мою,
не згаси цей промінчик, цю іскорку Божу...
Задихнутись тобою я знову боюсь —
і надихатись вдосталь тобою не можу.