укр       рус
Авторов: 413, произведений: 42362, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2008.04.13


ІНТЕРВЮ ІГОРЯ ПАВЛЮКА СЕРГІЮ СОЛОВЙОВУ

ІГОР ПАВЛЮК: НА ВСЕ РЕАГУЮ — ЯК ВІЛЬНА ПТАШКА НА ДЖУНГЛІ


— Чи описані у твоїх творах епізоди твого життя в тайзі? Біографічно це важливий період.

— Описані. Частково у філософському романі «Вирощування алмазів» (журнал «Кур’єр Кривбасу» за серпень, вересень 2004 року).
Тайга — це охудожнений стан свідомості. Я поважно люблю тайгу. Вона здорова і чесна. Хоча трепетно — рідне Полісся. Воно космічне і душевне. У тайзі я жив як політичний в’язень... Екзистенційних вражень від Забайкалля вистачить на все моє життя. Як і дитячих сирітських. На моє переконання, без здорового жертовного аристократичного екстрему нема ні літератури, ні релігії... загалом життя на цьому світі втрачає сенс. А про Той, інший, не менш цікавий, окрема розмова, або, як зараз „модньо” казати, окремий дискурс.

— Як ти реагуєш на доволі різні оцінки твоєї поетичної і прозової творчості? Бо для мене ти насамперед поет, а твій роман «Мезозой» – тому підтвердження.

— Для мене поет – значить письменник, адже до середини 19 століття всю художню літературу називали поезією на відміну від нехудожньої. Проза ж — це поезія розрідженого (втомленого) ритму. Це літо душі і тіла. Поезія ж — весна.
Щодо оцінок, то не знаю, чиї оцінки ти маєш на увазі. Чи ти сам так вважаєш? Наразі про мій роман «Мезозой», надрукований у жовтні-грудні 2006 року в тому ж часописі «Кур’єр Кривбасу», були професійні позитивні рецензії — як-от у журналі «Слово і час» (2007 рік, число 7), «прикольна», як кажуть мої діти, у журналі «Книжковий клюб плюс»...
Серйозне видавництво запропонувало видати його окремою книгою. Я подумаю. Загалом же нині на все реагую, як вільна пташка на джунглі: стараюся зі смаком і без зайвої суєти тішитися картатим Життям, реконструювати гніздо, виховувати і вчити літати дітей, тішитися друзями і коханою, сортувати і смакувати своє зерно... а всі джунглі, якщо хочуть, нехай цікавляться мною!
Осінь покаже...
А якщо дивитися у вужчій, соціальній системі координат, то, мені здається, «класичні» прозаїки бачать в моїй особі конкурента, який легко і дзвінко іде собі своєю дорогою і нікого, до речі, не зачіпає. Бо взагалі дотримуюся принципу: писати про колег по перу як уже про вічних: або добре — або ж нічого.
Моя проза ще окремими книгами не виходила, якщо не брати до уваги кишеньковоформатну повість «Біографія дерева племені поетів», яка зайняла почесне місце у рейтингу «Книжка року» і за якою хочуть знімати поетичне кіно. З’явилися щойно у видавництві «Твердиня» сигнальні екземпляри книги моїх ранніх повістей «Заборонений цвіт». Тому про мене як про письменника-прозаїка розмова ще попереду. Не спішу. «Справжня сила довше під спудом»... Видавати є що.

— Зрозуміло, що всі поети дошукуються суті людини і всі знаходять щось своє. Кому з класиків ти довірив би визначення суті душі?

— Я не бачу світу людини без його гармонії із рослинним і тваринним світами, зоряним небом над головою та моральним законом у ній. А душа, як, наприклад, електричний струм: невидима, але сутня. Очевидно, вона — нетутешній космічний світлово-енергетичний імпульс, божественний датчик, конденсатор інформації... для якогось Великого Всесвітнього Комп’ютера (про це мовиться у тому ж романі «Вирощування алмазів»). Навіть творці світових релігій — Христос, Будда, Мухаммед не давали дефініції субстанції, яку називаємо душею. Жертвували своїм тілом, щоби на ділі довести Її безсмертність. В радянський час письменників називали «інженерами людських душ», нібито людина може сконструювати душу, видобути Її із тіла, як наш далекий предок іскру із каменя! До речі, зі складеним із елементів таблиці Менделєєва та на дев’яносто відсотків із води тілом ще далеко не все ясно, включаючи запитання, де ж у ньому та душа знаходиться...
Здається мені, це справа не ліриків, та й не фізиків, і взагалі не людська. «Тайна сія великою є», а її розгадка перевершує за вибуховою силою розщеплення ядра атома урану — автоматично приведе... до апокаліпсису? не знаю до чого... принаймні не до обожествлення паразитуючого гомо сапієнс.
Подобається мені, як ставився до ірраціонального поняття «душа» Лорка (поезію він вважав «даруванням душі», означуючи цей процес терміном «дуенте»). «Тяжче, ніж каменюки», «ніс свою душу» геніальний лірик Сергій Єсєнін, одушевляючи тіло і „отілеснюючи душу”. Здорово протиставляв душу тілу й рідний мені Гоголь. В найекстремальніші умови кидали Її важко досяжні Достоєвський, Лев Толстой, Хемінґвей, Джек Лондон... А що виробляв не так з душею свого ліричного героя, як зі своєю великий Байрон! Солоне яблуко до горла підкочує від високої душевності «Лісової пісні”... Бачу, це тема бездонного фундаментального дослідження «на стику наук».

— Символічна бібліотека Ігоря Павлюка — яка вона? З якими книгами ти розмовляєш?

— Я ж не читач, а писач... Насправді до читання з роками стаю все ненаситніший. Доводиться стримувати себе, щоби більше уваги приділяти сім’ї, власній скромній творчості. Біля мого ліжка — «Вінець» Скуратівського, «100 письменників світу», «12 стільців» Ільфа і Петрова, «Лірика Сходу»... «Українські народні казки»... Без читання якоїсь однієї з них уже заснути не можу.
Уся наша львівська квартирка перетворилася у книгарню. Нашому найменшому членові сім’ї — папузі Пундикові — такий інтелектуальний пейзаж щиро не подобається, тому він, попереджуючи повальне «горе з розуму», книги їсть... Мої рукописи також. Що ж, йому з висоти пташиного польоту видніше... Добрий і мудрий Пундик (він же Борис, він же Рікі) — мій перший критик.
Майже вся світова літературна класика вміщена в електронному варіанті у ще одному моєму вірному другові — портативному комп’ютері під екзотичним ім'ям „Смартбук”. Тут українська народна музика, фільми – від „Мамая” – до „Апокаліпсису”, Моцарт і Бетховен, під яких мені добре думати про життя і смерть, рай і пекло, степ і море, переживати... метафоризувати, радіти і пульсувати, пульсувати...

— Наша історія поділена до 1991 року і після. Як це вплинуло на якість літератури? Саме на якість, а не свободу творчості?

— На те, що я пишу, — ніяк. Це легко зауважити, перечитавши вісімнадцять моїх книг. І... чи такий це вже рубіконовий поділ, покаже час. Але принаймні для нашого покоління — погоджуюсь, зламовий період. Вірніше, хтось прогнувся, хтось зламався, а у кого, як у того козака, якого посадили на палю, „тільки постава стала прямішою”.
Першу книжку віршів — «Острови юності» — я видав у світ ще студентом другого курсу львівського журфаку, одержавши гонорар за неї 1695 карбованців, за який купив собі справжню вишиту сорочку та з’їздив із майбутньою дружиною на Чорне море. А потім — все пропало... вірніше все з того, що зосталося з тих грошей. А смішне і болюче життя продовжується.
Дехто зі слабших моїх „колег” по перу здичавів на анархічній „свободі” настільки, що вирішив епатувати нещасного читача матюками, вульгарним сексом, дехто хоче звернути на себе увагу, пробуючи принизити своїх заслужено великих за єдністю долі і творчості письменників-попередників чи своїх шляхетніших сучасників, тобто вдарився в канібалізм. Глупо, мертвотно і, що найсмішніше, – старо.
Тому хочу, щоби в нас узаконили дуелі. Як колишній курсант Санкт-Петербурзького військового училища загалом чоловік, який любить і відчуває зброю, добре стріляю...
Рум'яний і по-бабськи охапистий депутат Верховної Ради України, протираючи на комфортних сідалах державні штани, за рік одержує два грошові еквіваленти Національної премії України імені Тараса Шевченка, тоді коли в Англії парламентар має зарплату англійського шкільного вчителя!
На зміну совковому мисленню прийшло аборигенівсько-колоніальне: міняємо свої золоті самородки на секондхендівську біжутерію. Як письменник не можу на це не реагувати і словом, і чином... Про це мій згаданий тобою роман „Мезозой”, про це у моїх віршах, зокрема у книгах «Бунт», „Магма”, у циклі „Смерть золотого міту. Американський щоденник”.
Геній людський, як відомо, — парадоксів друг. Тому парадоксально, як свідчить історія, у тоталітарні періоди творилися не лише світлі і потужні твори літератури, мистецтва загалом, але й зароджувалися релігії. Детальніше про все те у моїй книжці «Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз».
Зараз... минає перехідна епоха із глобально бездушною, штучною кличкою «постмодернізм», який, як я відчуваю, з органічним корінним, національним мистецтвом має спільного стільки, як молоко зі смолою, як музика Шопена зі звуками пострілу американської автоматичної рушниці...
А чимало наших письменників ідуть служити ідеологічними прапорщиками, єфрейторами до наших ворогів – замість того, щоби бути сторожами генетичного коду нації, прекрасна представниця якої колись би квітку-незабудку на могилу принесла.

Щоби померти – батьківщини досить вже,
Але не досить, щоб перемогти...
Коли вже завтра наїмося досита –
Тоді і будем ворога трясти, –


написалося мені не так давно.

— Знаю, що ти пишеш твори для дітей. Письменників, які творять дитячу літературу, у нас, може, й не надто багато, а яскравих героїв типу Пеппі Довгапанчоха, Карлсон і не згадаєш?! Чому?!

— Ти б іще Гаррі Поттера згадав!.. який на мистецькому ринку для мене те саме, що різні «кока- та пепсі-коли», «гамбургери» і розмаїта нечисть із біодобавками на ринку харчовому, після «моднього» вживання яких наші глистоподібні діти не дотягують зі своїми зубами та здоровими шлунками до сьомого класу.
Та якби так екранізувати наші казки, легенди, «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка, «Славко й Жако» Михайла Слабошпицького, повісті-казки про Кракатунчика Сергія Дзюби, наприклад... і так пропіарити, як це нахабно роблять «імперіалісти» — всі дітки світу (від тих, що сидять в «макдональсах» — до тих, що на пальмах) не хотіли б чути-бачити нічого іншого!
Це та сама ситуація, що з подачею наших авторів на Нобелівську премію. Не «героїв типу». Аристократії у нас нема, яка би за честь і «за своє» готова була життя закласти. Зняв же Єжи Гофман «Огнєм і мєчєм», узявши на свій страх і ризик кредит у банку. Хто у нас так зробить? Де знятий за бюджетні гроші фільм «Молитва за гетьмана Мазепу»? Чому його не бачать ні в селі, ні в місті, ні в... армії?.. А чим наші казкові Івасик Телесик, Баба Яга, Пан Коцький, Колобок, Кривенька Качечка, Солом’яний Бичок, Котигорошко, Кирило Кожум’яка... на яких я виховувався із усної подачі моєї прабабусі Ганни, гірші?
У нас чи не найсильніший у світі дитячий фольклор. А ми тепер пхаємо своїм діткам, своєму майбутньому, той же прохімізований псевдодуховний сурогат, секондхенд. Як далеко пустила метастази наша постколоніальна ментальність!..
Щодо моєї творчості для дітей, то приємно, що вірші та п’єсу «Літаючий казан», яка вийшла окремою книжкою з оформленням моїх дітей і також була в рейтингу „Книжка року”, почали включати до шкільних хрестоматій, зацікавились театри.
Чекає свого часу підготовлений рукопис поем та віршів для дітей середнього шкільного віку.

— Ниньки письменник нагадує не водія, а скоріше пасажира, якщо можна так порівняти. Чи може роль літератора й полягає у спогляданні, а політики нехай вже «везуть»?

— О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!


Так здавалося нашому геніальному духовному максималісту-романтику! Так би хотілося, щоби було в ідеалі, за який Тарас Григорович, знаємо як жертвував і у реальному житті.
Письменник не водій і не пасажир (вдаючись до твоїх аналогій). Він... і водій, і пасажир, і... віз, і... машина, він усе і ніщо. Він — суспільний нерв, камертон, літописець ласки і болю.
Хоча «заласканість – також біль» – дозволю собі автоцитату.
А біль (нема значення який — душевний чи тілесний, душевно-тілесний) — то Бог.

Інтерв’ю взяв Сергій Соловйов.



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании