укр       рус
Авторов: 413, произведений: 42369, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2008.08.23


Василь Кузан

Поет як символ або  Про садомазохізм національного ґатунку


1

Чомусь серед читаючої публіки побутує міф (а, може, то і не міф зовсім) про те, що титуловані, премійовані і, таким чином, канонізовані автори стають для широкого загалу менш цікавими. Хоча премії відкривають для творів двері в підручники, та це ще не є гарантією успіху. Часто, навіть, навпаки. Хтось із класиків казав: ”Не дай мені, Боже, потрапити до шкільних підручників”. Очевидно, що вивчення творів письменника в школі далеко не завжди прививає в учнів любов до автора. Пригадайте, чиї твори із шкільної програми ви перечитували пізніше, до яких поверталися? Які вірші з тих часів пам’ятаєте? Маю на увазі українську літературу, до програми з якої навмисне включали далеко не шедеври для того, щоб применшити її значимість у очах несформованої учнівської національної свідомості. Не беруся стверджувати, що таких творів немає взагалі, але не вірю, що розчленування, схематизація, майже математична перевірка ритму, класифікація, формалізація, пошук епітетів, гіпербол чи ще чогось у тексті можуть привити симпатію до цього ж таки тексту, навіть якщо він і буде геніальним.
На щастя, чи, на жаль, до підручників для загальноосвітніх шкіл потрапили два наші земляки, два лауреати Національної премії імені генія духу Тараса Григоровича Шевченка, два безперечно великі поети нашого часу – Петро Скунць та Дмитро Кремінь. Їх любов до рідного народу у творчості та у житті сягнула таких висот, що вони поволі перетворюються (чи вже перетворилися?), стають (чи вже стали?) символами епохи, знаменами гідності, незламності, гордості. У даних випадках факти вручення премій тільки констатували загальне визнання та народну довіру і повагу до авторів. Хоча дуже часто найвищі нагороди в галузі літератури присуджувалися не так за творчість, як за політичні переконання, персональну відданість чи відносний патріотизм. Маю на увазі не радянські часи, бо тоді слава партії у творі затьмарювала і замінювала літературний талант, а часи значно пізніші, коли дехто з письменників мав мужність відмовитися від високої відзнаки, від відзнаки, яка в певний період часу починала компрометувати нагородженого – того, хто ставав у ряди прислужників влади, у чергу за премією. Мужній вчинок одного ставав переломним моментом у психології багатьох, утверджував серед колег почуття власної гідності, додавав мудрості, змушував змінити підходи і критерії до визначення кандидатів на нагороди. Вплив особистості на історію проявився у тому, що людина припинила, зупинила процес девальвації цінностей. Але про це – іншим разом.
Повернімося ж до теми, що чекає нашого дослідження. Та, давайте, перед тим як іти далі, постараємося вловити різницю між символізмом у поезії і символізмом у житті. Кожен поет у певній мірі є символістом, оскільки він використовує при написанні віршів символи у прямому і переносному значенні. Цю тезу можна довести до абсурду, адже кожна буква є символом. Але сьогодні обійдемося без абсурду – його вистачає у повсякденному житті. Будемо говорити про речі, у яких символом є художній образ. Слово чи фразу, що викликають асоціації теж можна розглядати як символи. В залежності від концентрації символів на сторінці тексту про поетів говорять як про символістів чи натуралістів (реалістів). З іншого ж боку, лише одиниці із письменників самі стають символами часу, в якому живуть. Символізм у житті – явище набагато складніше і цікавіше, ніж символізм у літературі. Символом епохи „розвиненого соціалізму” став не Брежнєв, який всіма силами прагнув цього, а Пугачова і Солженіцин, Висоцький і Стус, Лук’яненко і Чорновіл – люди, яких переслідували, нищили, принижували і катували у ті часи, катували не тільки фізично, але більше морально, інтелектуально, духовно. Витончено і жорстоко.
Треба одразу сказати про відносність усього, про що ми говоримо і про що будемо говорити. Кожен відтинок історії, якщо нам випала доля жити саме в ньому, переповнений людьми, які хотіли б покласти знак рівності між собою та епохою. Іноді ми підсвідомо потрапляємо під вплив таких особистостей і починаємо говорити і, навіть, мислити стереотипами, що нам нав’язують. Та це більше стосується політиків та електорату, а не вільних письменників та мислячих читачів. То ж давайте вільно мислити разом. Хоча б кілька хвилин, хоча б кілька сторінок тексту.


2

Наша доба просякнута холодом і сльозами минувшини. Саме тому ми плачемо постійно. В поезії і побуті, в любові та радості. Чомусь нам вічно здається, що хтось щось нам винен, що нам зобов’язані дати, допомогти, зробити... Ми, навіть, отримуємо задоволення від того, що хтось нас пожаліє. Чи від того, що жаліємо себе самі. Садомазохізм національного ґатунку не спонукає до того, щоб ставити запитання та відповідати на них. А Дмитро Кремінь питає:

Чому ж ми плачемо на попелі
Своєї рідної землі?
Так раб жалкує за хазяїном,
А за поміщиком кріпак?
І побивається за Каїном
Убитий Авель, чи не так?
          („Повість наших літ”)

Хіба це не ті запитання, відповіді на які можуть призвести до суспільних змін, до змін у суспільній свідомості, яка в решті-решт змінить і буття, і змусить нас витерти сльози. Пора, дорогенькі, пора.

                    Не граймо, браття, на сумній струні,
                    Над мужністю ридати не пристало, -
радить нам і Петро Скунць у вірші „Тарас”.
Дмитро Кремінь плакати перестав давно. Він навчився втрати і болі перетворювати на досвід. Досвід боротьби накопичувався у нього ще з часів студентських, коли він з друзями однокурсниками дозволяв собі бути вільнодумцем, думати вільно, не заангажовано, не по-комуністичному. За це вільнодумство доля, руками членів комісії по розподілу молодих спеціалістів, закинула його в Миколаїв, у степ, у іншу ментальність. Але і там він залишився гордим гірським опришком, верховинським леґенем, борцем, що не зрадив собі і продовжив ставити незручні не тільки для системи, але і для мислячих творчих особистостей, і для самого себе запитання:

                    Як же вам тепер на Україні,
                     Генії з божественним чолом?
                     Знову при хазяйському коліні?
                     Знов перо, поєднане з кайлом?
                                           ( „Моцарт – геній...”)

Але, якби письменник тільки ставив запитання, хіба б він став символом непокори, виразником дум знедолених і ображених? Ні! Тут потрібне щось інше, щось більш значне і важливе. Можливо, це пошук причин?
                 
                   Минуле, вічний мрець, хапатиме живого
                   Через літа й віки, і спалені мости.
                                       (Д. Кремінь „Минуле не клени...”)

Та не всі читачі є знедоленими і ображеними. Далеко не кожен хоче сам себе таким усвідомлювати, сприймати. У геополітичному світі, маючи можливості порівнювати власне життя з життям сусідів за океаном ми таки змушені запитати всесвіт: чому? Хіба не всі нації рівні перед всевишнім? Чим американці – цей конгломерат, цей вінегрет націй, цей коктейль менталітетів заслужив милості? Чому вони можуть дозволити собі те, про що ми можемо тільки мріяти?
Ні Петро Скунць, ні Дмитро Кремінь не стали першими, хто вину за наше недостойне життя вирішив звалити на минуле. І не лише на радянське минуле. І не лише на триста років повної залежності від того, кому придумали визначення „старший брат”. Але чи праві вони? І наскільки?

3

Відстороненість, іноді навіть відчуженість від проблем світу притаманна обом авторам. Але не байдужість. У своєму всепоглинаючому бажанні оцінити все об’єктивно вони піднімаються до таких висот, де буденність стає дріб’язковою а звичні побутові реалії перетворюються у речі, до яких ставляться з презирством:
Коли хльосткі міщанські язики
Не посмакують долею поета –
Що їв,
            що пив,
                           і скільки пив,
                                                   і з ким,
чи не бував крім музи хтось іще там...
                      (П. Скунць „Тарас”)
Людей частіше більше цікавить саме це: що їв, скільки пив... Інтерес до поезії Єсеніна підсилений інтересом до його походеньок по кабаках і по „бабах”, як ніжно висловлюються росіяни. А жителі Ужгорода дивуються: як може далеко не Ілля Муромець наважитися протиставити себе державі, системі, усталеному порядку. Як він може піднятися на крилах поезії так високо, щоб сказати: „Я – один. Я – все. Я – всесвіт.”
                       Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
                       На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
                       Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
                       Я один, Україно. А це більше ніж натовп, - один.
                                            („Один”)
   
Знаково те, що у важку хвилину поет звертається до України, до найдорожчого, що у нього є, до того, що він силою таланту перетворив на символ. (Можливо, людина тоді стає символом, коли вона сама творить символи, прийнятні і зрозумілі для всіх?) Петро Миколайович протиставляє себе не Україні, як національному утворенню, а Україні як системі, що не задовольняє потреб своїх громадян. Борючись за незалежність держави ми отримали видимість незалежності. Борючись за свободу ми отримали більш простору і менш огороджену тюрму. Як казав колись наш земляк, великий філософ і вільнодумець Фелікс Кривін – тюрму імені свободи.
І Петро Миколайович, і Дмитро Дмитрович не тільки усвідомлюють це, але і створюють міф присутності. Читач вживається в образ-символ настільки, що починає фізично відчувати прохолоду і сирість одинокості, відчуженості, відокремленості, протиставлення. Протистояння.
Обидва поети пройшли шлях від натовпу до особистості, від аморфного соціалістичного МИ до чіткого і конкретного Я, від слова „сила” до сили слова.
Ми не розмінялись на чини і гроші,
Хоч мінялись, правда, іноді на фрази.
                             (П. Скунць „Відвертість”)

4

Подібність стилю і характеру письма поетів просто разюча. Їх поєднує не тільки внутрішня верховинська гордість і непідкупність, не тільки природна нездатність згинати спину перед чимось або кланятися щоб подолати перешкоду. Із молоком матері вони всотали той істинний менталітет гордої і сильної нації, яка зуміла зберегти себе у важких умовах неволі. Тієї справжньої нації, представниками якої є кожен із нас. Представниками тієї нації, про яку знають наші гори, наша земля, наша справжня історія, а не тієї, непривабливий образ якої намагалися створити ідеологи і творці „єдиного совецького народу”. Саме завдяки роботі пропагандистської машини комуністичної системи у свідомість більшості зрілого населення України вкарбовано постулат чи сформовано стереотип про те, що Мазепа є зрадником, що кожен українець здатен тільки на прагнення задовольнити власний інтерес, а не дбати про благо нації. Будь яка спроба боротися чи працювати на благо національної батьківщини трактувалася саме так – зрада. За короткий історичний період ми перетворилися на націю без національних героїв, на народ без основної ознаки народу – без мови, на державу, яка навіть через п’ятнадцять років незалежності не може відродитися. Чи, може, хтось хоче посперечатися? Давайте! Але спершу скажіть: які всеукраїнські газети і на якій мові ви читаєте? Чи, може, ви поясните чому у нас 97% друкованої продукції виходить на російській мові? А, може, ви знаєте ще й те, чим відрізняється „Газета по-українськи” від „Газеты по-киевски”? Навіть ціною грошовиті представники імперської політики на Україні прагнуть принизити справжнього українця, привити йому відчуття меншовартості, каструвати його національну свідомість, зробити з нього такого собі аборигена в шароварах, що розважатиме туристів гопаком та дозволятиме обмацувати себе поглядами і руками як музейний нафталіновий експонат. Маючи однаковий обсяг і одного рівня якість „Газета по-українськи” втричі дешевша своєї російськомовної посестри „по-киевски”.
Вибачте, якщо я когось образив. Але інколи потрібно бити в писок, щоб привести до тями. Саме це і роблять наші поети-символи, наші Скунць і Кремінь, наші громовержці, які змушують нас раз від разу перехреститися. Я навіть цитат тут приводити не буду. Почитайте їх книги – ілюстрацію до вищесказаного можна знайти на кожній сторінці.



5

Та, навіть, у найоптимістичніших творах обох авторів залишається смуток, журба, печаль, яка так мило лягає на душу нашої садомазохістської суті. Можливо, саме цей асонанс і є причиною такої популярності наших великих земляків. Можливо, саме ця любов до смутку перетворює їх у очах сьогоднішніх читачів на символи.
Українське
           Над нами восходить
Сонце наших тривог і надій.
Українська
Мадонна народить
Нам Месію в журбі молодій.
                            (Д. Кремінь „Атлантида під вербою”)


Люди судять. Та це не страшно.
     Був і я перед ними грішним,
     Став і я від любові старшим...
     А без неї стаю старішим...
(П. Скунць „Краса”)
   
Чи народить українська Мадонна Месію залишається питанням відкритим. Особливо воно залишається актуальним у часи перерозподілу коаліційних вузько партійних вигод, які ставляться деякими політиками на вершину загальнонаціональної ідеї і видаються окремими діячами за єдино правильні рішення, здатні зробити чудо і привести державу до процвітання. Якби ж то так...
Видно, кожен збере, що зібрати зуміє,
Кожен творить красу зі своєї краси, -
каже Петро Скунць у творі „Перехресні октави”. Іншими словами: кожен думає в міру своєї зіпсутості. Ми не є настільки зіпсутими, щоб визнавати своїми кумирами політичних діячів типу Леніна.

6

Ми прагнемо перетворювати, прикрашати світ у відповідності зі своїми внутрішніми духовними потребами. Ми прагнемо, намагаємося робити свою країну красивою, гордою, сильною, багатою... Ми готові визнати національними символами поетів, які говорять голосом народу, які виражають наші почуття і сподівання, які відходячи від зайвої заполітизованості йдуть до глибоко філософії, до гармонійного світосприйняття, до національного самоствердження, до усвідомлення власної самобутності і неповторності. Поетів, які гідні бути символами.

7

І ти ідеш одна, і я один,
І нас обох крізь ніч гукає син,
Намріяний, зачатий не від мене.
Ти йдеш. Я йду. Ранковіють дороги.
Ранкова зірка зірку здоганя.

Відкрию двері, а мені під ноги
Впаде на смерть замерзле пташеня.

Це Дмитро Кремінь. А, може, Петро Скунць. А, може, це змерзле пташеня, що теж стає символічним... А, може...
Холодно.

                  Василь Кузан, постсимволіст



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании