укр       рус
Авторов: 413, произведений: 42369, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2008.08.23


Василь Кузан

Я -  ніхто або пророцтва перманентного    песиміста



   “Любіть Ірванця”- саме так назвав свою передмову до книги Олександра  Ірванця  “Любіть”,  що вийшла   минулого року у столичній  “Критиці”, поляк Богдан Задура. Він, звертаючись до нас, українців, каже: “Любіть Ірванця за його вірші, любіть його як поета. І  “хоч він і пише вірші порівняно мало, і, за власним зізнанням повільно. Однак, те, що він пише, як на мене, чудово витримує випробування часом.” Так  вважає польський поет, а ось наш співвітчизник Андрій Бондар у післямові до цієї ж книги стверджує: “Особисто мені його “бубабізм” не видається  якоюсь нетлінною поетичною цінністю, що житиме у віках.    Здебільшого це  контекстуальні тексти, які  саме тому такі  атракційні  та яскраві  ,  що ми всі пережили  і “  депутатські  пісні”  ,  і  Лазаренка ,  і  народження  гривні (…)… Не  знаю,  чи зрозуміє  це нащадок, народжений, приміром, у квітні 1986-го чи серпні 1991-го?”
Можливо, Андрій і має рацію. Але чому ж  тоді нас так приваблюють старі, пожовклі фотографії початку минулого століття. Чи не тому, що розглядаючи  їх ми маємо можливість доторкнутися, зануритися думками у той, вже не існуючий, але реальний світ. Ми не розуміємо і ніколи не зрозуміємо, і, навіть, не прагнемо до цього, до розуміння тих людей, подій, ситуацій. Та і для чого? Ці світлини, ці вцілілі фрагменти швидкоплинного часу постають перед нами не те що свідками, і не героями, і, навіть, не дійовими особами історії. Вони цікаві просто своєю присутністю у часі нинішньому, вони просто контрастують із сьогоденням. Вони потрібні нам як ностальгія космосу, як аромат пам'яті, як сльози вічності, як сни фантазії, як смуток радості…
   Саме так і твори Олександра Ірванця. Більш талановитих поетичних фотографій  нашого часу не зробив ніхто. Перефразовуючи класика сусідньої країни можна сказати, чи, можливо, назвати одне із наступних досліджень творчості поета так: “Олександр Ірванець як дзеркало української політики (реальності, атракційності, абсурдності )”. Але для такого дослідження час ще не прийшов, а тепер я хочу поговорити про інше: про Сашка та його книгу віршів “Любіть”, тобто про поезію.

* * *
   Сашко пише просто, інколи, навіть, здається – спрощено. Спрощено підходить до теми, до проблеми, до життя, до кохання, до політики, до власних текстів. Але це тільки на перший погляд. Якщо перечитати більшість його творів, то знаходиш у них прихований другий план, подвійне дно, натяки, символи… Хоча до символістів він не прагне. Просто йому вдається легко і невимушено поєднати поверхову еквілібристику бубабізму з глибинним відчуттям швидкоплинності та сенсу буття .
   Візьмемо, для прикладу, вірш “Тінь великого класика”. При першому прочитанні може здатися, що автор висміює безграмотних чиновників, які на  таблиці написали “Вул. Уїльяма-Шекспіра…” Так, через рисочку. Навіть учні середніх класів знають як пишеться прізвище класика. Але… Перечитайте твір ще раз, і ще раз переконайтеся, що в світі все відносно. Бо тінь великого класика – це не тінь Шекспіра. Для дівчини, з якою йде поет по вулиці з вищезгаданою табличкою після перегляду індійського фільму “Любов і помста” класиком є аж ніяк не великий драматург, а виконавець головної ролі, актор Ріші Капур.
А всі ваші вірші, товариші, -
Ніщо супроти посмішки Ріші…
   Сумно…  Але – факт.
   І таких фактів у книзі повно. “Пісня австралійського аборигена” – це пісня представника української нації. “Колізей” – це тільки привід поговорити про наболіле. Поговорити не натяками, не завуальовано, не символічно, а прямо, просто, мужньо. Зробити свою справу чесно, як це робили гладіатори, що їх вкинули на арену, як це робили наші хлопці, що їх послали в Афганістан. Вкинули, послали, не питаючи їхньої згоди.
                     …Себе у собі поріши.
         Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш,
         І вогник любові на самому серці душі
         Добий, щоб не мучивсь…
   Такої сильної, такої потужної, такої актуальної громадянської лірики якраз і не вистачає нашій літературі. На фоні таких рядків нещирі поетичні зізнання в любові до України багатьох авторів виглядають не більше ніж графоманством, даниною моді, застарілою звичкою писати “паровозики”, які витягнуть книгу до друку, а автора до нагороди.
   Але, навіть, і такий народ, з такими поетами, чиновниками і класиками, народ, про який у першому ж творі сказано:
         В нас гарна країна й паскудна держава,
         В нас люди хороші і кепський народ, -
навіть і такий народ поет закликає возлюбити:
         Возлюби розлюби а затим возлюби його заново
         Цей народ що оплакав не раз
                     І Джен Ейр і рабиню Ізауру
         А про Мотрю і про Катерину нараз
                     прочитав і забув.
   Саме цей твір, вірніше, саме останні його рядки є найбільш автобіографічними, найбільш наближеними до життєвої і творчої формули Ірванця-поета, Ірванця-людини, Ірванця-філософа і песиміста. Ось ці рядки:
         Усміхнися і йди
                     і усмішку з губи не згуби
         Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся
         Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби
         Бо від нього
               нічого подібного не дочекаєшся.
   Колись давно російський поет Ф.Тютчєв сказав:
         “Мы тех всего больнее раним,
          Кто сердцу нашему милей»
   Для Олександра Ірванця наймилішою серцю є Україна. І тому він постійно штрикає її гострим словом  в надії розбудити, підняти, організувати чи спонукати до самоорганізації, до підняття національної гідності, самосвідомості, самоповаги, яка викличе повагу інших, в надії розбудити гордість і бажання жити достойно.
   Але це бажання приводить автора до розчарування, до зневіри. Саме звідси: возлюби – розлюби. Саме звідси ота іронія. Самоіронія, отой жорстокий сміх над собою, сміх крізь сльози. А здатність посміятися над собою – це найвищий ступінь розвитку homo sapiens як виду, це вища стадія прояву любові.
   Невідповідність дійсності уявленням, парадоксальність сьогодення, подвійність стандартів життя разом із талантом поета дають нам можливість отримувати задоволення від читання і роздратування від осмислення. Старе поняття “мала батьківщина” у Ірванця  зменшується до min, до двох метрів, на яких лежить пара, до буквального розуміння. Крізь рядки балади просвічує пародія на відомий радянський шлягер, а здоровий секс на природі викликає бажання щоб після смерті
         Хай би росли такі темно-зелені
         Мокрі й холодні кущі в головах.
   Влучне, точне і стисле формулювання думки ставить поета в один ряд з класиками, що возвели собі нерукотворні пам'ятники і стали вічно живими, принаймні в літературі.
         Скоро вмирати я ще не збираюсь.
         Я ще існую,
               Бо я ще люблю
         Милу мою санітарочку Раю
         І мокру – під нею – вітчизну мою.
   Після такого посторгазменного зізнання ( як свідчать психологи – зізнання і просто розмови після сексу є найпереконливішим виявом справжньої любові) варто перейти до аналізу прогнозів Олександра Ірванця, які, як виявилося стали майже пророчими.

* * *
   Вірш “Любіть!” свого часу викликав бурю емоцій, засуджень, прокльонів серед національно-свідомої частини нашого суспільства. Сашка звинувачували у найважчих гріхах, збоченнях, відсутності моральних принципів і, навіть, совісті. Адже поет не сказав: “Любіть Україну!”, як зобов'язаний говорити і писати кожен “інженер людських душ”. Він закликав народ (читачів, електорат…): “Любіть Оклахому!”, “Любіть Індіану!”, Каліфорнію, Монтану, Неваду… Як не дивно, але народ прислухався до порад Ірванця і почав масово переселятися до Штатів. І не тільки до Штатів… Процес зайшов так далеко, що з одного тільки невеличкого закарпатського десятитисячного містечка у Америку виїхав 71 учитель. За приблизними підрахунками. Лікарів, кажуть, виїхало не менше. А ось алкоголік, бомж, дрібний злодій не виїхав жоден. Це переконливо свідчить про те, що любителі спиртного (бандити, злодії, більшовики, олігархи) поезію Ірванця просто не читають.
    А якщо говорити серйозно, то це простий, звичайний, красивий “стьоб”, “стьоб”, який межує з порушенням високих морально-етичних норм та відвертим і грубим несмаком, але, завдяки своїй легкості та елегантності, завдяки почуттю гумору та інтелігентності автора, ніколи цих меж не порушує.
   Різноманітність тем і парадоксальність їх вирішення, афористичність фраз і філігранність мови, ритмомелодика і присутність мудрості, простота форми і неоднозначність змісту дають підстави стверджувати, що Ірванець Олександр є поетом великим, поетом еліти, гордістю нації, зіркою сучасної літератури. А карнавальність у його поезії займає тільки чітко визначене автором місце і виконує тільки певну, вказану автором роль.

* * *
   Особливого значення у власних творах Олександр надає темі осмислення місця особи в історії, співіснуванню особистості і суспільства, внутрішньої свободи людини у сучасному світі. Скільки б не перечитував книгу, заперечуючи і підтверджуючи його висновки ілюстраціями із власного досвіду, кожного разу, зупиняючись на тій чи іншій сторінці, відчуваєш, як по спині, під шкірою, по хребту іде мороз.
      “Де б життя не носило, і яких мені звань
                     не дало воно,
      Та коли запитально подивиться
                     мені в очі Апостол Петро,
      Я скажу: “Я – солдат будівельного батальйону.
      Я – ніхто…”
   Чи знайдеться на світі читач, який візьметься доводити, що це твір про армійські будні? Думаю, що ні.

* * *
   І, насамкінець, дорогий читачу, мушу зізнатися, що починаючи цей есей я свідомо злукавив. Адже і Богдан Задура, і Андрій Бондар однаково люблять Сашка Ірванця. Люблять за те, за що любимо його і всі ми, його шанувальники, прихильники, фани… А саме, за те, що він, віддано люблячи Україну пише: “Любіть Оклахому”, що він, усвідомлюючи роль поета у слов'янському світі, його покликання, призначення та божественну, з точки зору пересічного читача, сутність, пише: “Я – ніхто”. За те, що він, цей Ірванець, заманивши нас на власноручно зорганізований карнавал поезії, починає говорити глибокі, серйозні, далеко не карнавальні речі. За те, що він - один такий. Наш Ірванець. Як і наша Україна: карнавально-замислена, балаганно-гротескна. Комедійно-трагічна…
                                    
                        
Василь КУЗАН



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании