укр       рус
Авторов: 415, произведений: 44188, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2009.06.10


Смехов Ростислав

Україна-Русь: Наше Слово, Наша Держава


Вельмишановне панство, Публіко!
Нещодавно на порталі трапилася, не побоюся цього слова, історична подія – мабуть, вперше за останні пару століть у широкій публікації з’явилися два Патріархи української поезії – панове Баранович та Бучинський-Яскольд. І це вимагає декотрих історичних пояснень до термінології, яка ними уживалася три сторіччя тому та подекуди є не зовсім звичною для сучасного читача. Тому ця стаття – невеличка історична довідка щодо сутності таких історичних понять, як Україна, Росія, Білорусь та їхніх народів. На цю тему існує чимало поезій, та якось ніхто не попіклувався про історичне наповнення власних думок, чим зараз активно користаються деякі наші персоніфіковані північні сусіди.
Дивний був час – 17 сторіччя. Україна, яку великий гетьман-бандерівець (з-піді Львова родом:) Петро Сагайдачний називав «предковічною отчизною», врешті одержавилась та сформувала власну національну свідомість. Була тоді й наша сучасна фата-моргана – національна ідея. А саме – власна Держава. Та все швидко минулося, Україна була розшматована, від Держави не залишилося й сліду. Зате – залишилося Слово Поетів. Вони, поети, стали генетичним кодом України. Вони увічнили прагнення наших пращурів у величних римах, навіки закарбувавши у душах та серцях святе – що є УКРАЇНА, і що є МИ. А ми... забули. Стерлося з підкорки якось за ті кілька століть, що її стерилізувала братня й люба-перелюба Москва. Східню Україну – переконали, Центральну – аморфізували, Південь надто пізно був заселений, щоб пам’ятати Велич ТІЄЇ, першородної й незламної України, й залишилися у нас зі «свідомих» (а сперечатиметься хтось, коли скажу, що це слово в деяких наших регіонах – брутальна лайка?:( - лишень нащадки славного Сагайдачного, українці Заходу. Їх... просто ізолюють від іншої України, виставляючи ледь не ворогами народу. Хіба ні??? Так декому буде набагато легше вдовблювати свої мантри: «України не існує... Українці не існують... Українська мова – недорозвинений діалект... Смерть Малоросії!!!... Бєй хахлов!!!». Навіть «докази» наводять – дивіться, та ви ж колись називалися «малоросами»! Не «малоросами», а русинами. Якими Ви ніколи не були! Наша відповідь брехунам – Слово Поетів. Хроніки. ПРАВДА. Отже...
У 17 столітті Україна називала себе Україною, Росію – Московією, Білорусь – Литвою. При цьому термін «Русь» фігурував виключно на означення України та Білорусі разом узятих та на противагу Московії.
Сусідня Білорусь називала себе ще за старою звичкою просто Руссю (першородна Русь – це Україна+Південна Білорусь, факт незаперечний), Україну – Україною, Росію – Московією.
Тому варіант самоназви «руси», що зустрічається в українських поезіях 17 сторіччя, ніяк не стосується сучасної Росії.
Московія саме тоді проголошувала себе «третім Римом» та шукала відповідний бренд. Герб вже «зтібрили» у повойованого Туреччиною Костянтинополя. Прапор ось-ось привезе із Голандії Петро I. Чого не вистачало? Назви. Рівної серед Рівних, славетної в Європі.  Не знайшовши нічого краще, Московське царство присвоїло собі величну назву із напівзабутої старини – «Русь». Мотивація була одна – а що, ми ж Русі данину платили? Значь і ми – Русь... Усі сприймали це з подивом – Україна, Білорусь, Польща, Туреччина, Франція, усяка інша Європа. Ніхто не визнавав Московію Руссю. На картах Європи тієї доби на північ від України до нас посміхається та сама Moscouie:) Чи Moskva – не суть. Тому коли, шановна Публіко, зустрінеться тобі в тогочасній українській поезії «Русь» чи «руси» - не варто плутатись. Це – хоч і на тоді вже архаїзми, але все одно давні ми)
Щоб якось відкараскати від «Русі» та «русі» «конкурентів», Московія увела якісь дивні термінології. Україну та українців нарекли «Черкасами» або «хохлами», сусідню «Русь» (тобто Білорусь) приштампували «Бєлой Русью». Ну, це не дивина, на Білорусі таке теж ходило.
Відповідно складалися й міжетнічні стосунки. Українці, які у давнину зазвичай називали себе русинами (рідше – українцями, що у різних літописах за 16 – 18 стор. зафіксовано близько півдесятка разів), сучасних росіян йменували виключно москалями чи московітами, а білорусів – литвинами. Цебто «русини» в нашій поезії 17 століття – теж ми.
Схожа ситуація мала місце і з мовами. Всі три братні східнослов’янські народи 300-400 років тому найчастіше йменували свою мову «руськой» і... майже не розуміли одне одного! Грамоти з України та Білорусі на Московії перекладали. Саме тоді в осередку тогочасного українства – Запорозькій Січі – народилася українська мова як термін. Розібравшись, що московіти та білоруси балакають по-своєму, козаки не приймали їх до січового товариства, доки ті не починали говорити «по-українському». Зразки перлів тієї української мови, мабуть, найкраще «вживу» збереглися... у російській Кубані. Ви ж розумієте, чому?:) Сучасники тих процесів Баранович і Бучинський-Яскольд – джерела, витоки того Слова, яке гордо зветься Українською поезією.
То ж Ми є, були й завжди будемо:) І доки не забуті наші першоджерела, в нашому випадку – поетичні – жоден брехливий наїзд з-за чийогось кордону не зможе позбавити Україну її духовних початків. Слава Слову:)

Із вдячністю за увагу
______________________
Короткий перелік джерел:

- Озтрозький літописець
- Баркулабівський літопис
- Могилівська хроніка
- Густинський літопис
- Київський літопис
- Чернігівський літопис
- Лизогубівський літопис
- Львівський літопис
- Хмільницький литопис
- Межигірський літопис
- Літопис самовидця
- Добромильський літопис
- Літопис Грабянки
- Літопис Величка
- Рішення Земського собору про прийняття України під царську руку (1653р.)



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании