укр       рус
Авторов: 413, произведений: 42210, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2010.09.08


Василь Кузан

ДВІ ГРАНІ ПРАВДИ



"У сьому курвацькому світі вшитко може статися". Це не мої слова, дорогі читачі. Це цитата із книжки Дмитра Кешелі "Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!". Але я хотів би говорити не про цю книжку відомого українського письменника, який вже понад десять років нікуди не виїжджає із рідного Закарпаття. Нещодавно побачила світ нова книжка нашого земляка "...І в смерті були твої очі", що має авторську підназву - "осінні сповіді". У передмові, яку написала Олександра Ігнатович, є такі слова: "Бунт і смиренність - дві сторони одного поняття - правда. Але хто сказав, що її ми маємо пізнати на землі без нелукавих змагань? Про це - книжка Дмитра Кешелі." Сказано влучно. Саме в цих словах міститься вся сюрреалістична квінтесенція поетично-сакрального і глибокореального світу, створеного автором у своїх осінніх сповідях.

Саме питання бунту і смиренності української нації вийшло на передній план не сьогодні. Але саме воно є для нас нині рівновеликим гамлетівському: "Бути чи не бути?".

Я починав писати ці рядки ще до Помаранчевої революції, але тепер все написане набуває ще більшої гостроти. Дмитро Кешеля пише про бунт на рівні особистості, ми ж є свідками бунту загальносуспільного, що є сукупністю і результатом внутрішніх революцій, революцій свідомості, що вже відбулися у душах кожного з нас. Автор заглиблюється у внутрішній світ своїх героїв, вивчає причини і механізми, що стають детонатором вибухових реакцій наших фізичних сил, нашої свідомості та душевної енергії. Про це - невелике дослідження.

Перечитаймо ще раз невеличку новелу "Дереву сняться білі лебеді". Прикладом безмежного терпіння виступають тут випускник школи Валентин, його мати Маргарита та бабуся Ганна. Після смерті першого чоловіка Маргарити її син залишився жити в селі з бабкою, а Маргарита вийшла заміж за чиновника Фрола Аністратовича і переїхала в місто. Тонка і вразлива душа сина художника змирилася з ситуацією. Але він, разом із бабусею, дуже гостро переживав не так розлуку з матір'ю, як цілком безправне, принизливе становище матері в новій сім'ї. Новий чоловік ставився до неї як до служниці, а до її родичів - як до селюків. У той же час вона, як і її мати, всіляко старалася догодити йому, щоб не зашкодити його керівній репутації, адже він із своєї посади має неабияку матеріальну вигоду, завдяки якій утримує дім і дружину. Крім того, використовуючи службове положення, може зробити багато чого, в тому числі і влаштувати Валентина в якийсь навчальний заклад після закінчення школи. Саме з цим проханням і прийшли бабуся з онуком до Маргарити. Фрол Аністратович зустрів їх як цілком чужих людей. І коли Валентин через прочинені двері кабінету побачив безмежно дорогу йому як пам'ять останню картину свого батька, яку бабка без його відома нещодавно подарувала на знак вдячності за якусь послугу цьому черствому безсердечному чоловікові, "він відчув, як підступний морозець, з'явившись десь у колінах, починає переростати у лють і наповнює груди, підступаючи до самого горла".

На цьому, дорогий читачу, відірвімось від сюжету, який, до речі, як і у всіх інших творах, постійно тримає нас у напрузі. Адже саме тут маємо факт народження бунту. Смиренності та терпінню є межа. І коли людина опиняється на цій межі, виникає так звана революційна ситуація, народжується спротив, вибух емоцій, внутрішніх сил, перелом, переорієнтація, бунт людської сутності.

Саме такий бунт, чи бунт, подібний до цього, виник у серцях мільйонів українських сердець тепер. Що стало тією силою, яка виявилася детонатором масового вибуху суспільної свідомості?

За роки Незалежності у нас виросло нове покоління, без тоталітарного минулого, без обтяжливих факторів, які заважають дивитися неупереджено, бачити незаанґажовано, йти не оглядаючись. Це покоління, ці люди першими висловили протест тому тиску, який стали чинити на народ представники вихованої в комуністичному дусі правлячої частини державного апарату, що виросли за залізною завісою, в інформаційній та просторовій ізоляції, тобто - в зоні, точніше - в особливій зоні. Саме цей фактор є визначальним у спробі пояснення причини виникнення конфлікту. Такі методи діяльності влади є неприйнятними в демократичному суспільстві. У нас, де демократію тільки декларували, подібне стало негласною нормою. Тиск на представників творчої інтелігенції, працівників бюджетної сфери, керівників підприємств, підприємців, пенсіонерів і т.ін. з боку влади та силових структур був настільки відчутним, нахабним і грубим, що не відчувати його могли тільки ті, хто, власне, і уособлював цей тиск. Як і на плечах Валентина у творі Дмитра Кешелі, так і на плечах усього нашого суспільства лежав величезний тягар авторитету, ні - авторитаризму влади, чи просто "авторитету". Нехай і штучного, нехай і уявного, нехай і дутого, нехай і такого, що тримався про людське око, але ж - авторитету. Стійкого, незаперечного, незламного. Стійкого до певного часу. Незаперечного, тому що не було спроб його заперечити. Незламного, бо всі мовчки погоджувалися з його існуванням, що трималося не так і не стільки на страхові щось змінити, як на страхові перед невідомим майбутнім.

Іншою причиною бунту як у літературному творі, так і в державі стала відсутність діалогу між сторонами. Валентин не спілкувався з вітчимом, бо не відчував у цьому потреби. Баба Ганна не говорила з Фролом на гострі теми, бо не хотіла нашкодити життю своєї дочки. А Маргариті відсутність поваги та уваги з боку чоловіка якоюсь мірою компенсували матеріальні блага та моральні вигоди, що він ними її забезпечував. З іншого боку - чиновник, через повну відсутність морально-етичних принципів, волів бачити і чути тільки те, що так чи інакше задовольняло його амбіції та приносило щонайменше дискомфорту в сите, розмірене життя.

Повну аналогію можна знайти і в нашому житті. Значна частина нашого суспільства не йшла на контакт з владою принципово. Дехто, як молодь та радикально налаштовані організації, вважали її злочинною, недієздатною, не спроможною впливати на ситуацію, а тому - не вартою уваги. Інша частина - переважно люди помірковані, особи у віці та консерватори по натурі - не висловлювали своєї позиції, щоб не зашкодити своїм дітям, не втратити робоче місце чи соціальний статус. Третя частина боялася втратити ті ж самі матеріальні блага: премії, нагороди, пенсії, пільги, одноразові подачки, безкоштовні путівки, поїздки тощо, якими нас щедро підгодовували. Серед цих благ варто назвати і "доступ до тіла", тобто можливість вільно входити в кабінети для того, щоб поцілувати руку, піднести дарунок, низько вклонитися, полизати конкретну частину тіла керівництва, чи покірно підставити ту ж саму конкретну частину, але вже власного тіла. Прикладів можна наводити скільки завгодно.

У той самий час влада (у творі - Фрол), відчуваючи повну безконтрольність з боку народу, знахабніла так, що перестала навіть цікавитися справжнім станом справ. Вибудувана власна система отримання інформації працювала на заздалегідь відомий результат. Тобто влада чула тільки те, що хотіла чути. Перебуваючи минулого літа в редакції журналу "Пороги" в Празі, я, оповідаючи про вибори мера міста Мукачева, висловлював думку, що у нас ніби співіснують дві правди, незалежно одна від одної, не перетинаючи одна одну. І такий стан речей становить загрозу для нормального розвитку суспільства. Але, очевидно, я був не надто переконливим. Чи, точніше, суспільство вже розвивалося ненормально, і це були перші симптоми проявів загострення його захворювання. А ще точніше - проявів захворювання влади, якій ми не зробили вчасного щеплення.

Проте не хотілось би аналізувати політичну ситуацію в державі. Я провів тільки певні паралелі, доводячи, що проблема бунту і смиренності є всеохопною. Як фізична, так і духовна субстанція різних рівнів організації не терпить насильства над своїм єством, над своєю сутністю, над природою своєї самодостатності. І кожне втручання у внутрішню гармонію, відчуття гармонії чи у видимість гармонії викликає протидію. Та, на відміну від фізичних, духовні субстанції можуть до певного часу і певної міри поглинати це втручання, нейтралізуючи його своїми внутрішніми резервами, переконаннями, стереотипами, вірою...

Бунт не є результатом одномоментного рішення. Бо це -результат тривалого процесу взаємодії двох сил, які, впливаючи одна на одну чи нехтуючи одна одною, однаково додають вибухонебезпечних речовин, доводячи їх кількість до критичної маси, у простір спокою, у сферу терпимості, у вени смиренності. Справжній бунт неможливий без періоду смиренності. А от істинна смиренність можлива без бунту, навіть без спроби бунту. Цьому теж є докази у книжці Дмитра Кешелі. Але вже в інших осінніх сповідях.

Революція на Майдані змусила мене дещо схематизувати, примітизувати сприйняття і тлумачення вищезгаданої новели. Насправді ж твори саме із цієї книжки письменника є набагато складнішими, багаторівневими, багатоплановими, емоційно насиченими, неординарними. Це нове слово не тільки в закарпатській, але і в усій українській літературі. Слово вагоме, яскраве, художньо довершене, виважене і щире. А новизна його полягає в досягненні запланованого розумово-емоційного ефекту шляхом впливу на свідомість читача картинами, образами та ситуаціями, в яких раціональне переплітається з ірраціональним настільки тісно, що роз'єднання їх, відокремлення одне від одного видається просто неможливим. І нереальним.

"Валентин спокійно йшов вулицею. Дерево на картині, яку хлопець тримав під рукою, відчувши весну, починало поволі оживати, розпускати тендітне листя, і з розкритих пуп'янків злітали у теплі небеса один за одним білі лебеді. Леви (сині бетонні скульптури - В.К.) дивились їм услід і, не звертаючи ні на кого уваги, впевнено і статечно йшли за хлопцем" . Cаме так автор передав стан душевної ейфорії після бунту. Адже бунт Валентина, його блискавичний протест проти несправедливості увінчався успіхом, і він повертався додому з відчуттям повної перемоги, зігріваючи серце теплом дорогої останньої матеріально вираженої пам'яті про батька. Але... Чи усвідомлював він, що його перемога є ситуативною? Чи зрозуміє він колись, що відчуття перемоги є тимчасовим? Що після однієї перемоги неодмінно мусить бути інша? Бо інакше життя перетвориться на тупцювання на місці, на створення відчуття ситуації безвиході, на регрес, на смерть, що є вершинним, чи крайнім, чи граничним проявом смиренності.

Саме тут я хотів би не погодитися з автором передмови. Бунт і смиренність не є двома гранями правди. Вони є двома векторами, що в різні боки віддаляють нас від тієї самої правди. Бо як смиренність, так і бунт своїм невтручанням чи занадто активними діями породжують активізацію негативних сил, насильство, брехню, глум, ґвалт... Ні стан бунту, ні стан смиренності не може дати нам відчуття повної гармонії, яка врешті-решт і є правдою. Тільки результат взаємодії врівноважених енергій бунту і смиренності може принести правду, двома гранями якої є перемога і поразка.

Вибач, дорогий читачу, але, здається, я занадто довго зупинився на "Дереві...", що йому сняться білі лебеді. Адже у книжці ще так багато цікавого. І я гортаю це цікаве, і прочитую, і перечитую... І ловлю себе на думці, про яку я нещодавно вже писав у тексті про книжки Івана Петровція: чи не забагато тут смерті? Чому і Кешеля, і Петровцій, і, деякою мірою, Михайло Рошко так багато уваги приділяють саме цій темі? Можливо, ставлячи героя твору на поріг між життям і смертю, легше говорити про вічне і скороминуще? Можливо, вони використовують цей хід як технічний прийом, що дає змогу зробити оповідь більш напруженою, а сюжет - гострішим емоційним подразником? А може, письменники, стаючи на цей поріг разом із своїми героями і оглядаючись на пройдене, перед лицем вічності хочуть у чомусь покаятись? Та як би там не було, але смерть, якої, за висловом Івана Петровція, більше, ніж життя, змушує мислити інтенсивно, не поверхово, по-справжньому не тільки письменників, але й читачів.

Тут я дозволю собі знову процитувати ту книжку, фраза з якої вже була використана на початку цього матеріалу - "Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!" - "Ти спершу ліпше скажи: у якому сесе сні прийшло до тебе помаранчеве щастя..." - таке запитання поставила баба Фіскарошка дідові Соломону. Якби це було написане сьогодні - було б не цікаво. Але, як і у всіх творах Кешелі, мова йде не про революцію на Майдані, а про відчуття земної конкретної людини. Просто колір щастя збігся. А може, у нас у всіх щастя помаранчеве?

А от у героїв осінніх сповідей щастя або ще нема, або вже нема, або вже ніколи й не буде. Тут панує печаль, смуток, приреченість. Невеличкі острівці радості, насолоди, успіхів, перемог залишаються не відкритими. Та, кажуть, найчастіше щастя приходить після пережитої біди. Люди дозволяють небезпеці ходити поруч - це дає гостроту переживань. Народ дає можливість панам бавитися будь-чим, але все це тільки до певної межі, до межі смиренності, після якої починається...

І приїде до нас "Заблукалий у снах печальний поїзд", і підпливе "Корабель праведних душ", і затанцюють троянди вальс "Осінній сон" на "Низькому небі", і зацвіте "Бороцква", і плакатиме

"... одинокий Ангел", і впадуть із його очей "Дві краплини смутку" у "Святу ріку", і "Нерозквітле кохання" загублених у пісках часу зупиниться перед "Оком Ангела..."

І будемо ми ще довго жити у світі, створеному талантом Дмитра Кешелі. У світі, який починається ніби з одного закарпатського села, у світі, який робить це село і його мешканців рідними, близькими і зрозумілими для кожного з нас. У світі, який дає нам можливість відчувати себе людьми сильними, могутніми, великими, здатними не тільки на бунт, але й на смиренність...



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании