Чому зірки живуть мільярди літ  і мирно в однім просторі яріють,  а ми, земляни, поділили світ,  як і життя, на чорне і на біле,  щораз стежки міняємо невміло,  лиш при порі складати заповіт  то згадуєм, картаєм бідне тіло   і проклинаємо і цвіт, і гніт?  А хіба знаю? Сам тим задаюсь.  Великі майя, мудрий Златоуст,  і наш Тарас, нехай із різних келій,  чимало поливали ті пустелі,  оті піски нещасних людських душ,   аби там проросла любов до краю,  не користацька - дай, бо помираю,  а справжня - помираю, бо люблю!  І неважливо де ти здаш той звіт,   і обереш шматок Землі для раю,   два записи по собі залишаєм -  як народивсь й коли залишив світ.  Це твоє сальдо, твій земний диптих,  ще згадка в панахиді за померлих,  а все життя (для тебе - як Говерла!)   в однім тире поміститься між них.  Оце і все? Для цього ми живем?  Та ні, вправніші досягають слави -  їх імена в літописах держави,  у назвах вулиць, зір і теорем.  А пересічним - тільки дати дві  на час, поки стоїть могильний камінь,  лише любов буде блукать думками  по твоїх генах у душі новій.  Тож за життя люби весь світ нараз,  люби усе, що лиш любити варто,  аби горіла в юних душах ватра,  мільярди літ, як зорі понад нас!  
   |