(До ювілею Антон Бен Павла нашкрябано)    Ось, Ви, мій освічений читачу, бачили, хоча б раз у своєму замученому   глобалистами житті, живого лобстера? Я не кажу про те, щоб з'їсти такого   ж, звареного у круту. Хоча б один раз у житті насолодитися б…  Так, не по телевізору, ні, а своїми очима? Ось і я не бачив і не вживав, бо   такий же, як Ви...  А тепер уявіть собі, хоча б смутно, самий шикарний російський ресторан в   тель-авівському Ізраїлі. У ті благословенні часи, коли там ще проживав свій   вік наш дорогий і майже всім відомий, Аркадій Олександрович. Не знаєте,   хто такий?! То, і не треба…    А в ньому, веселу сходку найбільш невибраних громадян нашої гордої своїм   іудейським варіантом демократії країни, що поїдають цих морських   чудовиськ, сотнями. Стук спеціальних молотків по панцирам та ні з чим   незрівнянний запах спецій і морської їжі.  Та от...  Звідки ні візьмися, а простіше кажучи, з вулиці, в залі матеріалізувався   маленький і донезмоги згорблений однопланетянин в кіпі і при бороді, та   ще й окуляри на носі, ну, дуже далекозорі. Не окуляри, а просто таки -   телескопи якісь.   Підійшов до найближчого столу і, завмерши на зразок єгипетської мумії,   дивився, втупившись у тарілку однієї з дам, розігрітої справжнім вірменським   коньячком, та ще й спітнілої від першоприсутності на такому зборищі.   Дивився, повертаючи голову туди-сюди до тих пір, поки ця красуня не   заверещала, як різана. Та й як тут не заорати, якщо ти тільки-тільки   підчепила виделкою білого м'ясця, а тут хтось носом тарілку нюхає, не   звертаючи ніякої уваги на твої видатні в усі сторони принади.   Звичайно, тут же служителі цього, розбещеного європейськими свободами   закладу, набігли, згребли старого під микитки і потягли в надра   адміністрації, розбиратися.  Порядок в залі відновився швидко, тим більше, що прийшла пора кожному з   багатіїв розраховуватися за поїдання гігантських раків своїми кровно   заробленими манями, оскільки це був не просто шалтай   новоізраильтянський, а цілком богоугодне збіговисько благодійників, на   якому буквально кожен, прямо таки, зобов'язаний був відщипнути крихту   від придбаного ним, сліпо і майже несвідомо підкоряючись закону   геніальному, великого вихреста нашого, Карла Генріховича, на користь...   Так, хоч кого, лише б відщипнути...  А коли, ні, то наступного разу, не бачити їм десерту, до якого вони після   цього повинні були перейти, як своїх вух.  А наш герой, хоч і пом'ятий ґрунтовно, але майже цілий стояв, зігнувшись   ногами, перед столом господаря вертепу цього, одеського сибарита і жуїра   в одній особі, який для усіх тут був просто - Абрам Іванович, і крапка.  Господар, довго і мовчки розглядав гостя, точнісінько, як ніби той був   самим мертвим лобстером на його тарілці, а потім відкинувся в кріслі і   прохрипів:  - Ти як сюди пройшов?!  Принесений обставинами відкрив, нарешті, очі й тихим спокійним голосом   праведника...  - Через задні двері...  Головноуправляючий скосив праве око на громилу, який стояв поруч, і той   відразу ж зник звільняти охоронця, що проштрафився, а наш, дійсно герой,   ще далі засунув голову в плечі, зрозумівши, що залишив людину без   роботи...  - Та не переживай ти так... Сідай, сідай, я тобі сказав, ось так. Молоток...   Як солоний огірок... Я ж тільки не зрозумію - навіщо?  І на здригання долоньками, ще більше хрипу...  - Говори, говори, без цього не випущу... Може, вип'єш чогось.  Іраклій, а так відгукувався все своє безглузде життя прибулий на ім'я своє,   дістав на ці слова пляшечку з водою із кишеньки куртки і відпив трохи... А   потім і все ж таки зважився.  - Прийшов подивитися на цих, як його...  І показав руками щось велике і кругле.  - Ніколи не бачив. А то, донька знайшла в Інтернеті і тиждень нила, хочу,   хочу, хочу... А потім взагалі замовкла.  Так я і прийшов. Купити. Одну штуку. Для неї.  И хлопчики нехай подивляться, що це за диво таке.  ...Ось.  - Дак, вам же не можна цих тварюк поїдати. Некошерні ж...  Новоприбулий виставив долоню на зразок щита.  - Моїм можна... У них мама - росіянка. І вони теж...  А потім замовк, випростався і зітхнув вперше за всі свої репатрійовані роки -   глибоко...  А ресторатор раптом ляснув своїми лапами по столу і теж затих...    Потім, натиснув одну з своїх керівних кнопок і через деякий час батьку,   полюблявшему своїх чад поперек всіх релігій, був засунутий в його   рюкзачок об'ємистий пакет морських гадів, не забутий був також і спец   молоток, а також гарніри і соуси... Його миршаві шекелі без розмов засунули   в його ж кишеню, і...  Абрам сам і особисто проводив дорогого гостя до виходу і запропонував   відвести на службовій машині, але...  Не можна, північ, шабат, святий час, і потім, ювіляр, якого обидва, як   виявилося, читали хоч іноді, теж любив піші прогулянки. Через всю Росію і   до Сахаліну.  І ще, вони до останньої миті заглядали один одному в очі, неначе   сподівалися на щось...  А коли розійшлися, сталося зовсім неймовірне...  Іванович, хряпнув чарку сливовиці, набрав дружину і, мотаючи головою,   повідомив їй:  - Ирушик, як ти там? Так... Ну, тримайся, що поробиш... Як там, дитинко   твоя? ...Чую, чую, підгавкує.   А знаєш, кого я сьогодні зустрів? Ірку - у носі дірка нашого пам'ятаєш? Так,   так, той самий...  І розповів, видихаючи, що таки - так, кіпа, борода руда, очі вже майже не   бачать, дітей неміряне... А наостанок додав:  - Так, уявляєш, він мене і не дізнався. Так, точно, точно... А я його, зразу...   Так, час, прокляте, час...    Але, і добрідший вранці-рано до рідної своєї фортеці, Іраклій, передавши   діткам Абрамові подарунки, наказав відкрити Інет і обов'язково переглянути   досконально, як і коли все це неподобство поїдати, нарешті отримав від   дочки довгоочікуваний повітряний поцілуночок...  І, з останніх сил, припав до своєї єдиної, і від усієї душі поскаржився їй, що   все пройшло чудово, от тільки цей шлимазл, жировня одеська, так і не   визнав у ньому свого єдиного друга дитинства...  Ось так...  Так і живемо... 
 
  |