Я не забуду,  ніц ніколи не забуду,  як ти, на мене люта, втнула ляльку вуду,  всю наїжачивши її жмутиськом шпичаків,  як хрипко в ніч когут дарма запів.  Відтоді світ зробивсь мені не милий  через якусь брикату, заздрісну кобилу,  що розгубила всі підкови по шляхах  й нікчемна вчула повний швах.  Позбулась честі, шани й цноти  по лупанарах. І до темної роботи  вдалась брудна, бридка почвара…  А мені кара – нізашо!  Та я ж  такая цяця-ляля,  найперша на районі краля,  а ти – опудало і шкапа!  І от тепер, гадюча лапа,  ти мене збавила всуціль.  По всіх кутках береться цвіль,  сохне стегно, марніє врода,  і вже в негоду та й в погоду  мені паршиво, хоч вчепись,  і беперервно нудко скрізь.  Бере за барки стара сука,  ледача сука депресуха   і тягне невідступно в гріб…  Най тебе продадуть в Магріб!  В бордель дешевий, курво хтива,  щоб ти насичитись там вспіла  гнилизним сім’ям чорних прутнів,  щоби тобі теж стало скрутно  і непролазно,  як мені,   в тісняві трюмів, вже на дні.  Щоб ти згадала, влізши в буду,  як ти змотала ляльку вуду,  підступна суко - не сестра!  Тебе за це забити тра.  Вона, - зважайте, чесні люди! -  на мене втнула ляльку вуду,  а я не знаю, вдіять шо.  То шо мені робити, шо? 
   |